Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

кам’яному плато. І мене вразила думка про те, що Це плато ніяких танків, тракторів, узагалі ніяких залізних коліс раніше не знало. Це було зіткнення на рівні елементів, коли залізо йде проти каменя. Якби показували вбитих чи поранених афганців, то до цього — тут особливо — око людське вже звикло; без трупів і останніх новин немає. В Афганістані відбулося, окрім усього іншого, порушення природного порядку; ось що зводить із розуму, окрім крові. Я тоді, пам’ятаю, три дні не злізав зі стіни. А потім, посеред розмови про вторгнення, раптом подумав: адже російським солдатам які тепер в Афганістані, років дев’ятнадцять-двадцять. Цебто якби я і друзі мої спільно з нашими дамами не поводилися би більш-менш стримано в шістдесяті роки, то, цілком можливо, що й наші діти були би там, серед окупантів. Від цієї думки мені стало тоскно до крайності. І тоді я почав писати ці вірші». Якщо чесно, ці вірші Бродського спочатку не вразили мене чимось особливим, та коли я натрапив на автокоментар, то побачив і тексти, й автора зовсім в іншому світлі. Стало зрозуміло, що це не формальний відгук «на злобу дня», а форма співпричетності: Бродський не захотів залишатися осторонь від цієї події, він знайшов підставу (що його до цього спонукало: склад психіки, совість чи своєрідність того космосу, яким є людина?), щоб переживати ситуацію на рівні особистого. Бродський заявив про свою причетність. Про співпричетність, якої нам, «афганцям», бракувало тоді й бракує тепер. Тодішня країна СРСР відверталася від нас, відмовляючись співпереживати з нами цю війну. Так само нині відвертається Україна. Дивна ситуація склалася в нашому суспільстві: це суспільство нишком пересиділо, як страус, заховавши голову в пісок, перечекало війну й так само тупо, глухо та сліпо реагує на нинішні проблеми ветеранів тієї війни. Для порівняння можемо глянути на суспільство американське: під час війни, яку США вели у В’єтнамі, в Америці, попри ура-патріотичні заклики держави, знайшлися здорові сили, що осудили цю війну, скликаючи мітинги і вдаючись до різних форм боротьби за мир — країною прокочувалися хвилі антивоєнних настроїв, люди вимагали її припинення, закликали юнаків ухилятися від призову (тоді американська армія ще не була професійною); доходило до того, що тим солдатам, які поверталися з війни, плювали в обличчя… Такими були вияви суспільного розуму й совісті. Але як тільки суспільство домоглося свого і війна закінчилася, до ветеранів В’єтнамської війни стали ставитися з повагою, як до героїв. У нас же Афганська війна мовби осторонь пройшла, вона стала справою окремих, яким не пощастило, а для більшості зафіксувалася як фрагмент із теленовин (десь там посеред шахтарів та колгоспників), від якого, за прикладом Бродського, ніхто на стіну лізти не збирався. Якщо й був короткий період за часів СРСР, коли до «афганців» ставилися більш-менш по-людськи, то, знову ж, не тому, що совість пробудилась, а тому, що надійшла команда «згори».

Я розумію, що ми жили в країні (в імперії) з тоталітарним режимом, без свободи слова й свободи совісті, без елементарних прав людини, тому всяке замовчування проблеми певною мірою було політикою. «Одначе, — як стверджував Умберто Еко в есеї „Осмислюючи війну“, — навіть за вибору відходу в тактичне мовчання ситуація війни вимагає, зрештою, щоб про відхід У мовчання було викрикнуто на все горло. Щоб викрикнули, хоча всім ясно, що гучноголошення про мовчання нелогічне, що декларація слабкості здатна бути проявом сили і що жодна рефлексія не звільняє людину від її особистого обов’язку». А обов’язок кожної людини, за Умберто Еко, — стверджувати неможливість війни. Навіть коли їй не видно жодної альтернативи. Він назвав це інтелектуальним обов’язком.

У «Самогубчому дереві» Оксани Забужко йдеться про співпричетність і співпереживання. «Із ким я хліб переломляла — / Того на мені й вина!» А трохи раніше: «Я вас оплакую, хлопці, — тих, що вціліли», оскільки «Кожне убивство — це крок до власного гробу, / Кожне убивство, власне, і є самогубство». У Фолкнера є оповідання «Всі вони мертві, ці старі пілоти». Коментуючи цю назву, автор сказав, що люди, які пройшли війну, в якомусь сенсі справді мертві, фізично вони зношені й непридатні для післявоєнного світу. «Не те, щоб вони відкидали цей новий світ, вони просто не придатні для нього, бо вичерпали себе». Сам Фолкнер не воював, але дуже прагнув, одначе Перша світова закінчилася раніше, ніж він завершив навчання в льотній школі, а коли розпочалася Друга світова, Фолкнер був уже застарий. Якась правда є в словах письменника, але я ніколи цілком не визнаю її, бо добивати мертвих — це такий самий гріх, як і стріляти в живих. Сказане Фолкнером можна продовжити словами Ромена Гарі: «Я терпіти не можу отого вічного ветеранства. Життя на те дано, аби щоразу розпочинати його заново. Я не збираюся, не відмічаю, не запалюю знов. Але це в мені, це і є я. У якомусь сенсі я зостався там, тому не вірю в „людину на всі часи“: своє життя віддаєш лише раз, один-єдиний, навіть якщо вибираєшся звідти живим». А ось що з цього приводу розмірковував Макс Фріш у своєму записнику «Листки з речмішка», який він вів у пору служби у швейцарському війську (Швейцарія не воювала) під Час Другої світової війни: «Солдати і ті, хто зосталися вдома стануть одні перед одними, й потрібні будуть чималі зусилля, щоб між ними не виникла тріщина. Але велика кількість їх, і не гірших з усіх, не захочуть повертатися назад. Що довше це триває, то більше питань ставлять вони самі собі, питань про сенс нашого часу. Вони захочуть повернутися в оновлений світ, але хто їм його надасть? Час пошуків і сумнівів настане знову, щойно ми знімемо наші шинелі. Усі хибні шляхи знову відкриються перед нами. І тільки одинаки знайдуть себе в епоху всезагальних потрясінь, і це, вочевидь, буде єдиним виправданням війни взагалі». А ще раніше за Фолкнера, Гарі й Фріша, не раз уже згадуваний мною Стендаль записав у своєму щоденнику за 1813 рік, після повернення (відступу) з Росії: «Я почуваюся мерцем, я втратив усі свої пристрасті. Здається, старезний дід не може бути холоднішим…»

Навряд чи хтось із українських письменників настільки самозречено заглиблювався в тему Афганської війни, як це зробила Забужко, — я навіть не пам’ятаю таких спроб, — але й її співпереживання (усе-таки відбувається постфактум) у якийсь момент починає нагадувати нарікання жінки: хоч вона й готова ділити вину з чоловіком, але якби він