Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

— Так, проти такої краси жодна жіноча холодність не встоїть, — посміхнувся він і потім, повернувшись до Мартина, поважно провів по вусах і з великою гідністю мовив, поволі опускаючись на стілець. — Гм… вацьпане, я бачу, що ти славний городянин, обдаровуєш воєводу, не забуваєш старовини… Це мене тішить… так… І будь певен, у твоїй потребі я теж тебе не забуду. Але чого ж ти поночі ходиш? І як ти повз вартових пройшов?

— Вельможний пане, — поклонився Мартин пану підвоєводію в ноги, — якби не було наглої потреби, то чи смів би я рушити до вас такою пізньою порою.

— Та що ж там таке? Кажи! — зацікавився вже й воєвода, розсівшись у кріслі.

— Вся надія на вельможного пана воєводу! — скрикнув Мартин.

Під час розповіді Мартина пан воєвода посміхався все милостивіше і милостивіше. Питання було дуже зрозумілим його серцю, що згорало від нерозділеної пристрасті. Суперником виявився Ходика, а воєводі видалося дуже приємним насолити цьому запанілому міщанину, що зазнався понад усяку міру. Коли ж Мартин закінчив, пан воєвода розреготався тяжким розкотистим сміхом.

— Ну й молодець же ти, пане майстре! — весело скрикнув він, ударивши Мартина по плечі. — Видно, що і в чужих землях побував, і закони знаєш, та й хитрий же ти, як чорт знає що! Провчити шельму Ходику мені на руку, — уже серйозно і повагом заговорив він, — та й кому іншому до речі урок дати, щоб і заводу не було! Будь по-твоєму. Я бачу, що ти чоловік розумний, згодишся мені ще й іншим разом. Я згоден. Але ж і губа в тебе, вацьпане, не з лопуцька: красуня війтова донька — сам бачив.

— Гарна чи ні, — скрикнув з воскреслою надією Мартин, — а для мене у цілому світі кращої нема!

— Ото-то! — посміхнувся пан підвоєвода, підморгуючи бровою. — А скажи, чи багато товару буде? — перемінив він одразу тон.

— Хто ж його знає, товар цінний: тисячі на три кіп литовських грошів.

— Так цьому й бути, — підвівся пан підвоєводій, спираючись обома руками об стіл. — Вже для тебе зроблю. Поклади мені тут же тисячу кіп литовських — і бери жовнірів та чини, як знаєш… Бо, бач, не можна і замку мита втрачати!

Великою була сума, заломлена підвоєводієм, але Мартин не звернув на це уваги.

— Нічого не пожалію, — крикнув він, розстібаючи золотого пояса, — бо, як не вдасться моє діло — однаково мені головою наложити! — І, труснувши поясом, він висипав на стіл перед підвоєводієм купу золотих монет.

Вечоріло… У лісі, що тягся по горах і долинах, на далеку відстань від Золотих воріт, вже темріли сутінки. Краплі води, які вдень падали з дерев, тепер застигали і опускалися тонкими крижаними бурульками. Сніг, ніздрюватий і весь наче сколотий, покривався тонкою блискучою кіркою. Після теплого дня наступав вечірній морозець.

Вузькою і звивистою дорогою, що здіймалася вгору, повільним кроком сунув обоз. Попереду обозу їхав верхи чоловік доволі високого зросту в темній міщанській одежі. Його фігура була надзвичайно худою та кістлявою, голова довгою, наче стиснутою, звуженою доверху, з-під хутряної шапки вибивалося рудаве волосся, а брови були геть чорними, що страшенно різко і неприємно виділялося на блідому, густо покритому веснянками обличчі. Його зеленуваті очі швидко з-під лоба зиркали по боках. Бліді безкровні губи доповнювали немиле враження від цього обличчя. Вершник їхав поволі, та й обоз ледве тягся. Дорога вузька, мало в’їжджена, тепер геть зіпсувалася; вози раз у раз потрапляли у великі калюжі чи провалювалися у розмоклий сніг. Поряд із саньми флегматично крокувало шестеро погоничів, одягнених у сірі свитки з такими ж каптурами, насунутими поверх шапок.

— Ну й дорога! — зауважив один із них, підтримуючи плечем віз, що сильно перехнябився. — Коней геть ухайдокали.

— Та тут уже недалеко, ліс рідне, скоро йому й кінець, — відповів передній вершник, — а там, за лісом, невеликий перегін полем і самі Золоті ворота.

— Так, Золоті ворота, а від тих Золотих воріт ще скільки до міста! — погонич невдоволено стьобнув коня.

— Та не так і багато, до митниці верстви дві, півтори, а там під горою вже й місто.

— Хоч би чарку пропустити, а то охляли зовсім!..

— Можна буде, можна, — повернувся до них вершник, — там між старими Софіївськими валами воєвода слободу посадив і шинків наставив, там і мед, і горілка, і пиво, та ще й дешевше, ніж у самому місті Подолі.

— Оце діло! — втішилися погоничі, поплескуючи рукавицями. — Коли б уже швидше на місці стати; вечоріє і в лісі цьому не зовсім безпечно: звіра багато буває…

— Та от уже скоро й галявина, — поспіхом заговорив вершник, — чи ж не можна, панове товариші, коней підігнати?

Погоничі закричали, замахали руками і, напружуючи останні зусилля, обоз швидко рушив угору.

Тим часом ліс усе рідшав і рідшав. Нарешті вершник ударив каблуками коня і через кілька хвилин зупинився на галявині.

Перед ними простягалося рівне, місцями вже зовсім чорне поле, направо і наліво тяглися яри, кручі і гори, покриті лісами, а прямо підіймалися високі земляні вали; вони тяглися півколом, круто закругляючись по боках. Серед валів здіймалася арка, складена із позолочених каменів, з тяжкими масивними воротами посередині. На арці над воротами стояла невелика капличка з куполом і хрестом[43]. З боку поля біля воріт прив’язано було кілька коней, покритих попонами, кілька душ польної сторожі походжало по валах, інші сиділи гуртом біля розкладеного багаття. За валами на тлі ніжного неба виднілися силуети якихось білих високих руїн, а більше нічого… Здавалося, це було зовсім порожнє місце, покинуте і Богом, і людьми, і, коли б не гурток вартових, скупчених довкола вогнища, можна було подумати, що життя сюди і не заглядало.

Оглянувшись довкола і впевнившись, що ніхто його не помітив, вершник швидко підскакав до зоставлених возів.

— Ну, тепер розвантажуйте швидко, — заклопотався він, сплигуючи з коня, — он вже