Ромуальд Неділько - Кресова книга справедливих

Пруски, ґміна Сіянці – польське військове поселення, яке налічувало дев’ять господарств.

Після 18 вересня 1939 року група українців з сусідніх сіл тероризувала поселенців, серед них Вацлава Стемпнєвського. Через декілька тижнів Стемпнєвського арештували. Його публічно судив український сільський комітет. Перед оголошенням вироку, один з українців з громади виголосив захисну промову, завдяки якій підсудного відпустили.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 989; див. також: Z Kresów Wschodnich RP na wygnanie. Opowieści zesłańców 1940–1946, Londyn 1996.

Тайкури, ґміна Здовбиця – українське село, в якому проживало кількадесят польських родин.

1 травня 1943 року члени УПА вбили тридцять поляків.

За свідченням священика Р. Подгородецького, цитованим Ромуальдом Верніком, українець Петро Потеруха, який під час убивств сховав польку Войцеховську, а потім таємно її вивіз до Рівного, після повернення був схоплений націоналістами і в покарання за те, що допомагав полякам, живцем запечений на рожні. Його сестра, Ярина Потеруха, також підтримувала польських сусідів.

Джерело: R. Wernik, Tajkury – wioska, która była miastem, Londyn 1997, с. 71.

Хинівка, ґміна Новомалин – польське село, в якому проживало декілька українських родин.

На початку червня 1943 року члени УПА вбили близько 100 поляків. Незадовго до нападу, родина Ярмолинських була попереджена знайомим українцем, що УПА планує вибити всіх поляків.

Пізніше члени УПА влаштовували облави на тих, хто переховувалися у вапняних печерах. Українець Гаврилюк був повішений за допомогу полякам, вбили також двох дочок Кароля Чеховського, якими опікувалася дружина Гаврилюка.

Частина тих, хто приховувалися в печерах, пережили до приходу радянського війська на початку 1944 року. Леонтині Войцеховській допомагав млинар-українець. Завдяки ньому вона покинула печери та привела червоноармійців, які забрали тих, хто вижив.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 981–982.

Александрівка, ґміна Купичів – колонія, яка налічувала 25 польських і вісім українських господарств.

У 1943 році колонію тричі – в ніч з 15 на 16 липня, 29 серпня і 4 вересня – атакувала УПА. Разом з місцевими українцями було вбито вісімдесят поляків.

Серед уцілілих були, між іншим, Стефанія Брудзинська з чоловіком. Їм надали притулок українські родини Атабашів та Левчуків. В українця Пахоми приховувалися Каміла та Вітольд Зюлковські.

Завдяки допомозі українця Гарасима Лукайчука врятувалися Леокадія Новакович, яка під час нападу 15 липня була поранена в ногу і приховувалася в полі, а також її брат. «Вони йшли збіжжям, а коли натрапляли на трупи, закопували їх на місці. [...] у цей момент над собою я почула голос українця Гарасима, якого мої батьки добре знали. [...] „Не рухайся з місця, може тебе не побачать, увечері я прийду за тобою. Твій брат є в мене”. [...] Він сказав, що не можна чекати, потрібно їхати до лікарні в Ковель. Обв’язав мені хустиною обличчя і поклав до ясел, з яких годувалося коні. Притрусив мене січкою і завантажив на віз. Брата посадив біля себе і ми рушили в дорогу. Коли доїхали до лісу, вискочили люди з банди і почали його розпитувати, куди він їде і за чим? Він їм роз’яснив, що везе до лікаря дуже хворого сина, і показав на брата. Нам дали спокій та відпустили. Гарасим завіз нас у Ковель до лікарні. Там нас прийняли і зробили мені операцію».

Після липневого нападу, родину Адамовичів переховували українці Павло Киць і Микола Корінь, а пізніше родина Прокопів. «Прийшов якось до нас Киць, – згадує Тереза Радзишевська, дівоче Адамович, – сказав нам, щоб ми не ночували вдома, бо нічого не відомо, а найкраще було б, якби матуся з дітьми пішла до них на ніч. [...] Заледве ми добралися до їхнього обійстя, як в іншому кінці Александрівки почулися стріли. Киць швидко відвів нас до Кореня, поруч, і там сховали нас у коморі, закривши двері на ключ. [...] Ми завмерли з жаху, коли бандити зайшли до хати і почали розпитувати про поляків, але тоді, як почули відповідь, що нема таких, вийшли. У цій коморі було нас четверо малих дітей, мені було 8 років, братові 5, сестрі 3 і братику 1,5 року. Ми всі сиділи нерухомо, намагаючись навіть не дихати. Коли постріли стихли, а банда відійшла, Корінь відвів нас до стодоли, де була зроблена криївка. Під підлогою лежало сіно, через середину зробили перехід до стіни, а там доволі велика прогалина, в якій можна було вільно сидіти».

Під час чергового нападу, Тереза Адамович разом з братом сховалися в копі збіжжя. «Коли вже зовсім стемніло, українка Прокіп ходила по полю та нас шукала, бо бачила, як ми втікали. Прокіп була вдовою, її дочка Женя була моєю подругою, в неї вже нас чекали мої батьки з рештою братів і сестер та бабуся. Тут було вирішено, що ми з бабусею підемо до шурина Прокопової, а батьки з рештою родини сховаються в іншому місці [...] Три або чотири тижні нас приховував Прокіп у стодолі, високо на соломі. [...] Нашого дідуся переховував Киць Павло аж до моменту визволення і зайняття території радянськими військами, потім, у свою чергу, дідусь рятував життя їм [...] Родина, яка нас зберігала, страшенно ризикувала. Було відомо, що за приховування поляків всій родині загрожувала смерть».

Джерело: L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 29–30 (свідчення Леокадії Сковронської, дівоче Новакович); там само, с. 111 (свідчення Стефанії Брудзинської); J. Brudzińska, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 2001, № 51, с. 43; AW, II/1914, T. Adamowicz-Radziszewska, Kiedy przyszli nas zabijać, арк. 4–7.

Битень, ґміна Голоби – українсько-польське село та польська колонія.

18 березня 1943 року українські поліціанти під командуванням німців здійснили пацифікацію колонії, вбиваючи кілька польських родин (щонайменше 20 осіб)