Себастьян Фолкс - Пташиний спів

рожевим сяйвом: яскравий колір крові м’яко відтіняв молоду молочну шкіру з золотистими і коричневими цяточками ластовиння. Якусь мить він дивився їй у вічі, а потім поклав голову на плече, дозволяючи пестити своє обличчя та волосся.

Вони лежали, вражені і невпевнені, в довготривалому мовчанні. Згодом Ізабель почала обдумувати те, що відбулося. Жінка піддалася, але не у пасивному сенсі — вона хотіла зробити йому цей подарунок. Насправді вона прагнула продовження. На якусь мить ця думка налякала її. Ізабель уявила їх удвох на початку якогось спуску, кінця якого вона не уявляла.

— Що ми наробили? — промовила вона.

Він сів на ліжку й обійняв її.

— Ми зробили те, що повинні були, — Стівен шалено на неї подивився. — Моя мила Ізабель, зрозумій це.

Вона мовчки хитнула головою. Він хлопчисько. Милий хлопчисько. І тепер він завжди буде поряд.

— Стівен, — вона вперше назвала його ім’я чарівною іноземною вимовою.

— Ізабель, — відповів він, і його обличчя освітила посмішка.

Вона притисла його до себе, а в кутиках її очей збиралися сльозинки.

— Ти прекрасна, — сказав Стівен. — Я не знаю, як буду дивитися на тебе відтепер. Я видам нас. Ми будемо сидіти за вечерею — а я буду думати про те, що ми робили тут. І буду уявляти тебе такою, яка ти зараз, — він ніжно провів рукою по її плечу і притис тильну сторону долоні до її щоки.

— Не видасиш. І я не видам. Ти повинен бути сильним, адже ти кохаєш мене, — у спокійному погляді Стівена вона не побачила страху.

Його руки ніжно гладили її груди, і вона втратила концентрацію. Вони проговорили лише хвилину, але те, що вони встигли одне одному сказати і що це означало для них, втомило її думки. Непереборне бажання захоплювало її тіло щоразу сильніше, супроводжуючи його руку, котра торкалася тих ніжних частин її тіла, які мало хто має право бачити. Її дихання збилося, і вона відчула, як зісковзує знову кудись у безодню, яка не матиме краю, — але цього разу за власним бажанням.

Того вечора Азер мав навдивовижу гарний настрій. Меро схилявся до того, щоби пристати на його нові пропозиції щодо зарплатні робітникам. Страйк поширився серед фарбувальників, але було малоймовірно, що він зачепить інші частини галузі. Його друг Берар, котрий не заходив вже майже тиждень, пообіцяв навідатися разом із дружиною та тещею для гри в карти після вечері. Азер розпорядився, щоб Маргарита принесла дві пляшки бургундського червоного з льоху. Він зауважив, що мадам Азер чудово виглядає, та поцікавився, як минув день Лізетти.

— Я гуляла у саду, — почала вона, — і потрапила туди, де наш сад зовсім заріс та стикується із іншими. Я сіла під деревом та, мабуть, трохи задрімала. І мені наснився дуже дивний сон.

— Що ж тобі наснилося? — Азер почав забивати трубку тютюном.

— Я не можу розповісти, — хихикнула вона.

Батько не став наполягати і, схоже, розчарував її цим.

Тим часом Азер звернувся до дружини:

— А як ти провела день? Якісь важливі справи у місті?

— Та ні, нічого особливого, — відповіла Ізабель. — Поговорили із хлопчиком з м’ясної крамниці — вони знов надіслали не ті біфштекси, котрі я замовляла. Мадам Боне знову скаржилася на роботу, яку їй доручають. А після обіду я читала.

— Щось навчальне чи роман?

— Та нісенітницю — купила якось у книжковій крамниці.

Азер поблажливо усміхнувся і хитнув головою від несерйозності смаків своєї дружини. Він, як видавалось, читав виключно твори великих філософів — і тільки мовою оригіналу, — хоча, вочевидь, такі серйозні розумові операції він мусив проводити на самоті. Після вечері ж Азер незмінно поринав у вечірню газету.

Почулися кроки на сходах, і погляд Ізабель мелькнув вгору з дивану, де вона сиділа з післяобіднім шиттям. У дверях з’явився Стівен. Він коротко потис руку Азера і повернувся до Ізабель з привітанням. Її дихання пришвидшилось, коли вона побачила суворе та спокійне обличчя. Він повністю контролював свої емоції.

Ізабель помітила, що за вечерею Стівен жодного разу до неї не звернувся і майже не дивився в її бік. Коли ж вони зустрічалися поглядами, вона бачила лише байдужість — а може, й ворожість — у його очах.

Маргарита знов і знов приносила страви, а господар дому, все ще у доброму гуморі, розповідав, що збирається запросити Берара на рибну ловлю на увесь день. Вони поїздом поїдуть до Альбера, а там можна узяти двоколку із поні і поїхати на пікнік у одне із сіл десь за річкою Анкр.

Грегуара дуже захопив цей план:

— А можна мені власну вудку? У Гюго та Едуарда вже є! Чому мені не можна?

Ізабель його заспокоїла:

— Я думаю, що ми знайдемо тобі вудку.

— А ви рибалите, месьє? — запитав Азер.

— Бувало, у дитинстві. На черв’яків або шматочки хліба. Я годинами сидів біля ставку у садах поблизу великої садиби недалеко від мого дому. Ми з хлопцями з села ходили туди разом — розповідали один одному усілякі історії та таке інше. Подейкували, що колись там упіймали здоровенного коропа. Батько одного з хлопців