Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

сміхом.— Побував у мене, поки ви повернулись. Довірливіший. Поділився з ним вечерею. Що ж... галушки, чарочка чистої. Потім уклав його спати.

— Ви?

— Я. І переніс від Пживлоцької ваші речі.

— Я вам не забуду цього ніколи!

— Це подяка чи догана?

— Товаришу Балч, я попрошу у вас ключ від оцих дверей.

— Ухиляємося від теми,— поважнішає Балч.— Агнешко, дитинко! Ви ще нічого тут не розумієте. Це — не звичайне собі село, а збиранина. Пекло тут нікому не страшне, рай шеляга не вартий, а всякі розпорядження і закони — смішні. Тут завжди від двох до чотирьох за гратами. Не молочком годоване, добірне товариство. Одне ще їх тримає так-сяк — ви знаєте що?

— Я то знаю, по-своєму, але коли скажу — ви не зрозумієте!

— Може, зрозумію.

— Така, знаєте, одна вечірня думка перед самим сном. Може, й не думка, а зблиск, щось минуще. А часом це просто зітхання, таке незвичне. Це, зрештою, буває і вранці, тільки-но пробудишся. О, так і знала: ви усміхаєтеся, смієтеся. Думаєте, я дурна.

— Ні. Продовжуйте. То як з отим зітханням, з отим зблиском?

— Звичайно. Здається тоді людині, що з новим днем буде, може, трохи... інакше.

— Ви хотіли сказати: краще? Ні, дитинко. Моїм людям нічого такого не видається. Одне тільки для них певне і одне їх тримає — моя міцна рука.

— Не вірю!

— Переконаєтеся.

— Не повірю. Що значить — міцна рука? І тільки міцна рука? Без жодної надії? Це, може, було потрібне на війні, у вашій роті... Але тепер?

— Надія — гарне слово. Особливо тут, у нас. Агнешко, час не рахується тут, побачиш. Вчора, сьогодні, завтра — все це одне, без різниці. Без майбутнього. Майбутнє тут в найкращому випадку — пенсія для інвалідів, для калік. Ви вважаєте мене потворою. Але це не так. Я стараюся по-своєму, як можу. Ви бачите...

Короткий рух його руки, занесеної до лампочки, швидший, аніж її насторожена пильність, і вже не хоче признатися собі, що затремтіла, коли він ніби неумисне торкнувся непокірливого пасма на щоці...

— ...є світло, а не було. Весною знову візьмемося за болота. Землероби з нас кепські. Перебиваємося. Чим є, аби вижити,— і я, тільки я, мушу приховувати все у різних звітах, щоб був спокій. Риба з озера, деревина з лісу, подовження дозволу на зброю, моя вантажна автомашина, а насамперед... та дідько з ним!.. Наш промисел і дохід. Вам не холодно? Ви якось уже той... плащ.

Що? A-а, плащ... На якусь мить відірваний від її плеча і знову накинутий міцніше, тепліше. Та нехай же вже виходить, залишить її саму. Втома, тільки втома. Уривки слів. Світло, риба, ліс, плащ. Таж ідіть уже. Трохи нібито аж здивувалася, що не чути отого: та ідіть уже. Пильні Балчеві очі, либонь, вже й запримітили її неуважність. Незвична довга важка тиша починає дратувати, вимагає розрядки.

— Що ж, говоріть далі.

— Дякую. Отож, стабілізація. Тут у неї ніхто не вірить. Одні марять про повернення до рідних країв, інші чекають — хіба я знаю на що? Баба тієї Улі з ковтуном, стара відьма — на кінець світу. Януарій — може, на війну. Семен — щоб я став міністром або генералом. Павлинка, бідолаха,— щоб хтось із нею, врешті, одружився. Тримаю їх всіх у шорах, бо інакше не можна. Аби вже хоч діти підросли — то порозганяв би їх на всі чотири вітри, до фабрик, до пегеерів[4]. А решта... хай рятуються, як знають, а хто хоче — нехай здихає.

— Здихає! Рятується! Ці слова не для сьогодні. Це анахронізм. Час пливе вперед, а ми з ним — від учора до завтра, і щораз далі. Світ змінюється, шановний товаришу Балч.

— Знаю. Світ змінюється. Люди гіршають, дрібнішають.

— І це все, що ви завважили?

— Решту лишаю місіонерам. Самі побачите те їхнє нове праведне життя. Побачите, як один до одного підкрадається і один одного покушує. Як гидко любляться і гидко ненавидять. Господи мій милосердний! І це ті ж люди, що й тоді, славні бойові хлопці! Жалюгідні, нужденні п’янички!

— Не знаю як ви, але я, коли вже кажу люди, то думаю і про себе.

— Мудра голова. Я зовсім не вихваляюсь, нема чого. Всі з одного тіста, і ви теж, напевне.

— Напевне. Саме тому нам не зашкодить мати трохи глузду й розуму.

— Трохи — не для мене. Все або нічого. Маленькі чесноти не по мені. Із двох лих я волів би великих розбійників, аніж маленьких святих. Ви здатні бути великою святою?

— Ніякою святою! — борониться Агнешка, сердита.— Досить бути звичайною людиною. Але для колишніх героїв цього замало.

— Та у вас ще молоко не обсохло,— говорить Балч поблажливо, без гніву,— аби щось знати про колишніх героїв.

— А у вас забагато отрути, товаришу Балч.

— Можливо. Клімат тут нездоровий, малярійний. Чи не вип’єте скляночку горілки?