Наомі Новік - Відірвана від коренів

відчувала себе так ясно і порожньо, як в перший раз, коли використала lirintalem. Я спробувала згадати відчуття свята. Повітря замерехтіло, і раптом у мене з'явилася тарілка прекрасної смаженої свинини, гарячої і рожевої, соковитої; моя улюблена пшенична каша, густа і з повною ложкою топленого масла і обсмажених хлібних крихт посередині; купа новенького свіжого гороху, якого ніхто в моєму селі не їстиме аж до весни; і фруктовий торт, який я пробувала тільки одного разу, за столом старостихи, у рік, що був поворотним для моєї сім'ї, нас запросили бути її гостями на час жнив: зацукровані фрукти, як кольорові дорогоцінні камені, вузли солодкого тіста прекрасного золотисто-коричневого кольору, і лісові горіхи, подрібнені і бліднуваті, але покриті глазур'ю і виблискуючі у медовому сиропі.

Але це не була святкова вечеря. Не було болі від голоду в животі від довгого дня приготування їжі та прибирання без зупинки; не було радісного шуму великої кількості людей, втиснутих навколо столу, які сміялись і тяглися до тарілок. Погляд на моє крихітне свято тільки змусив мене відчути себе ще більш самотньо. Я подумала про свою матір, яка тепер змушена була готувати все сама, без моєї незграбної пари рук, щоб допомогти їй, і мої очі защипало — я поклала їх у подушку, з недоторканим підносом на моєму столі.

Я була у важкому настрої і сумувала більше, ніж зазвичай, навіть через два дні. Це продовжувалося, аж поки не почувся галоп кінських копит і стукіт у ворота. Дракон відклав книгу, яку ми обговорювали, і я причепилася за ним вниз по сходах; двері самі відчинилися перед нами, і гонець мало не впав всередину: він носив темно-жовту накидку на кольчузі, яку носили солдати з Жовтих Боліт, і його обличчя було покрите смугами поту. Він опустився на коліна, ковтаючи дихання, блідий, але не став чекати, поки Дракон дозволить йому говорити.

— Мій пан барон просить вас негайно прибути, — сказав він. — На нас напала химера, з гірського перевалу.

— Що? — Різко сказав Дракон. — Зараз не сезон. Як цей звір виглядає? Можливо якийсь ідіот назвав химерою вайверна, і всі повторюють це вслід за ним.

Гонець заперечливо затряс головою, яка засмикалася, ніби на мотузці.

— Хвіст змії, крила кажана, голова як у кози, я бачив це на власні очі, пане Дракон, тому мій пан і послав мене.

Дракон роздратовано прошипів собі під ніс щось на зразок того, як сміє химера завдавати йому незручностей не в сезон. Зі свого боку я не розуміла ні в найменшій мірі, чому химера повинна була дотримуватися сезону; це ж магічний звір, і він може робити що завгодно і коли завгодно?

— Постарайтеся не бути повною кретинкою, — сказав мені Дракон, коли я бігла за ним назад в лабораторію; він узяв сумку збоку і наказав передати йому кілька пляшечок з шафи. Я зробила це не без хвилювання, і дуже ретельно. — Химери зароджуються через зараження і магію, але це все ще живий звір, зі своєю власною природою. Вони породження змій, в основному тому що вилуплюються з яєць. Вони холоднокровні. Тому проводять зими у сплячці, і вилежуються на сонці стільки, скільки можуть. І літають лише влітку, коли тепло.

— То чому одна з них з'явилася зараз? — запитала я, намагаючись зрозуміти хід його думок.

— Швидше за все це не химера, і задиханий селюк нижче налякав себе, рятуючись від якоїсь тіні, — сказав Дракон.

Але селюк не здавався мені дурним або боягузом, і я подумала, що навіть Дракон не цілком вірив своїм власним словам.

— Ні, не червоний, ідіотка, дівчино, це Вогняне серце; химера питиме його галонами, якщо у неї з'явиться такий шанс, щоб перетворитися у реального дракона, Червоно-фіолетовий, трохи далі. — Вони обидва виглядали червоно-фіолетовими через освітлення, але я поспішно змінила пляшечку і дала йому ту, яку він хотів. — Добре, — сказав він, закриваючи коробку. — Не читати жодних нових книг, нічого не чіпати в цій кімнаті, нічого не чіпати в будь-якій кімнаті, якщо ви не хочете зробити це місце купою щебеню, перш ніж я повернуся.

Я зрозуміла тільки те, що він залишав мене ону; я подивилася на нього з тривогою.

— Що я буду робити тут сама? — Запитала я. — Можу я піти з вами? Як довго вас не буде?

— Тиждень, місяць, або ніколи, якщо я буду зволікати, зроблю щось особливо незграбне, і буду розірваний химерою навпіл, — відрізав він, — це означає, що відповіді немає, я не знаю. І ви не будете робити абсолютно нічого магічного, наскільки це можливо.

А потім він швидко вийшов. Я побігла до бібліотеки і подивилася у вікно: двері вежі зачинилися за ним, ще коли він спускався по сходинках. Посланець скочив на ноги.

— Я візьму коня, — почула я Дракона. — Спустишся до Вільшанки; Вони подбають про тебе і дадуть іншого. — А потім він повернувся і владно махнув рукою, бурмочучи заклинання: на засніженій дорозі перед ним запалав маленький вогонь і покотився, як м'ячик, виростаючи у круг, достатній, щоби в'їхати у нього по центру. Він кинувся у прохід негайно, незважаючи на приплюснуті від стаху вуха коня. Я вважаю, що заклинання, яке дозволяло йому стрибнути до Дверніка і назад, не працювало на довгі відстані, або, можливо, він міг використовувати його тільки в межах своїх власних володінь.

Я стояла в бібліотеці і продовжувала дивитися, поки він не зник. Справа була не в тому, що він коли-небудь робив свою компанію приємною для мене, але вежа відчувалася занадто порожньою без нього. Я намагалася насолоджуватися його відсутністю як святом, але для цього не була достатньо втомлена. Я почала трохи уривчасте шиття, сидячи на ліжку, а потім просто сиділа біля вікна і дивилася на долину: поля, села і ліс, який я любила. Я спостерігала, як велика і рогата худоба