Юрко Вовк - Пам’ять крові

– До ночі мав би добратись. Зараз розкажу, як то простіше. Полями…

Підбадьорений Ларковими окриками, буланий швидко потягнув воза, і за хутором пішов учвал.

Весь час, доки польовими дорогами, оминаючи села, Ларко добирався на хутір Гмитра Комизи, він думав про Анну. Йому пригадалось, як майже два роки тому вони ввечері приїхали з батьком із Володимира у Федорівку і ночували в Туруків. Як допізна стояли з Анною за клунею і ніяк не могли наговоритись. Як цілувались до безтями…

А потім був той страшний ранок – з густим туманом і звуками канонади з боку кордону. Вони з Анною вибігли на подвір’я майже одночасно, і, задерши догори голови, тривожно дослухались до ніколи до того не чутого гуркоту, який долинав з неба.

– Літаки, – першою здогадалась Анна, мерзлякувато кутаючись у накинуту на плечі кофтину, хоча червневий ранок був теплим. – То війна, Ларцю…

Потім з’явився батько Анни, який кудись ходив спозаранку, і скрушно підтвердив: війна.

У Віктора Ткачука все валилося з рук, поки вони запрягали коней і лаштувались їхати додому. У Ларка теж, бо він більше озирався, чекаючи, коли з хати вийде Анна, ніж допомагав. Вона вийшла разом з батьками, та, не соромлячись їх, підійшла до нього майже впритул і взяла за руки.

– Ми тепер, певно, рідко будемо бачитись, – мовила вона спокійно, ніби нічого й не сталось. – Але коли побачимось, то я вже буду знати, що нам робити.

Ларко нічого не зрозумів. Про що це вона, про яку ще роботу? Від думки, що він знову не зможе бути поряд з Анною, його охоплював розпач.

– Пам’ятаєш, що я тобі говорила про Тараса, про моїх друзів патріотів? Ми не будемо сидіти без діла. Я дам тобі знати, коли прийде час…

Вона поцілувала Ларка в щоку і побігла в хату.

Уже майже зовсім стемніло, коли Ларко, оминувши Свічин, під’їхав до Комизиного хутора. У хаті було темно, біля клуні, брязкаючи ланцюгом, загавкав пес. Ларко прив’язав ліци до дерева, яке росло біля обійстя, і поволі рушив до ґанку. Серце стукотіло так, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Чи ж справді Анна тут?

У вікні зблиснуло світло – хтось запалив лампу чи свічку. Ларко підступив до дверей і постукав. Ніхто не відізвався. Пес лютував біля клуні і аж хрипів, стримуваний ланцюгом.

– Відчиніть, свої, – ще раз постукав у двері Ларко.

За дверима щось зашурхотіло і затихло.

– Від сотника Смерча я, – здогадався сказати Ларко. – Зараз від Романа Ковальчука їду.

Двері напіввідчинились, і на порозі постала велика ведмедькувата постать.

– Заходь, якщо так, – пролунав грубий чоловічий голос. – Піший прибув чи кінно?

– Возом приїхав, – відгукнувся Ларко, все ще стоячи надворі. – Коня он до дерева прив’язав.

Він кивнув убік коня і зробив крок до дверей. Постать відступила углиб сіней. Двері зі скрипом відчинились навстежень.

– Пішли в хату, – мовив невидимий досі господар. – Коня я потім сам у клуню заведу, бо Лютий тебе не допустить.

Він відчинив ще одні двері, за якими блимало тьмяне світло. Ларко зайшов до хати і, знявши шапку, перехрестився.

У невеликій кімнаті, у якій на столі горіла свічка, нікого не було.

– А де… – почав було Ларко, та господар, обличчя якого він так і не бачив, перебив його.

– Мої вже сплять. А дівчину я сховав, бо дідько його знав, кого на ніч принесло…

Він знову вийшов у сіни, і, підвівши догори голову, мовив своїм грубим голосом:

– Злазь, дівко, то до тебе прибули гості.

Ларко рвонуся до сіней і завмер на порозі. Через відчинені двері світло від свічки ледь вимальовувало тендітну постать, яка злазила по драбині з горища. Анна!

Він підскочив і взяв дівчину за лікоть, допомагаючи їй стати на долівку.

– Ганнусю, – заледве вимовив від хвилювання Ларко, – Ганнусю…

– Піду-но я заведу коня, – буркнув господар, відчиняючи вхідні двері і тут-таки причиняючи їх за собою.

У сінях стало майже зовсім темно. Гарячий подих залоскотав Ларкову щоку, затим губи.

– Ти знайшов мене, Ларцю, – прошепотіла Анна, гамуючи плач. – Я молила Бога, щоб за мною приїхав ти, а не хтось інший…

Вона міцно пригорнулась до Ларка, ніби намагаючись