Володимир Кошелюк - Green Card

– А податки і все таке?

– Все є, але по-людські. По справедливості.

Дядько Сашко сів за стіл, клацнув маленьким пультом. Широкий кондиціонер помалу відкрив заслінку й дмухнув холодним повітрям.

– Літом у Каліфорнії без кондишена не проживеш.

– Ага.

– Підождем трак та й махнем до Сан-Франциско. Подивишся штат.

– Добре.

Дядько заглибився в папери, зрідка бликав у ноут, щось записував, підкреслював. Я почувався п’ятим колесом до воза, сидів мовчки й зирив по гладеньких стінах.

Так розважались хвилин сорок, аж поки в двері обережненько не постукали.

– Можна?

– Віталік? Заходь.

– Пані Лучкова сказала…

– Треба в Сан-Франциско зганять. Мені по ділах, а Дену прогуляться.

– Харашо. Пішов заводить.

– Давай.

Здоровенний блискучий трак повагом виповзав з воріт, наче добряче вгодований удав. Ми колихались на пругкому сидінні. Огляд такий, ніби сидимо на горищі невисокої повітки. Всі авто шмигали десь унизу. Віталік розслаблено тримав велике кермо. З динаміків торохтіла американська попса. Дядько Сашко мовчки колупався в пузатій синій папці з цупкими палітурками. Гладенька дорога з жовтою розміткою, блискучі авто, чиста обочина. Ми вибрались за місто й гайнули по хайвею.

Глупої ночі дістались додому. В будинку спали. Втомився, як собака. Цілий день на колесах – пекло. Не бачили нічого, крім довжелезних складів, решітчастих воріт, охоронців, вантажників. Приїхали, розгрузились, поїхали. Загрузились – рушили. Я з Віталіком увесь час у кабіні, дядько Сашко на переговорах. Затерпли спина й зад. Тільки раз удалося десять хвилин розім’ятись. От тобі й Сан-Франциско.

Наступні два тижні пройшли, як частини одного безкінечного дня. Таня порядкувала по хазяйству, їздила по магазинах, забирала дітей, ходила до подруг.

Я нипав домом, дивився телик, зрідка заходив у «нет», валявся в ліжку.

Єдина розрада – бігова доріжка, що петляла в чепурному парку метрів за триста від дому. Бігав щоранку, по два-три кілометри, віджимався, підтягувався на турніку. У форму повертатися тяжко. Добре, хоч пузо спало. Вправи допомагають викинути погані думки. Особливо турнік. Тягнусь, аж жили тріщать. Руки болять у ліктях, але вже дванадцять разів. Після турніка – кілометр підтюпцем.

Скучаю за домом. Яке щастя – отримати мейл. Пишуть, що скучили, чекають. Треба наважитись. Тут або додому? Я почувався ніяково в сім’ї цих хороших людей. Що далі робити? Грошей лишилось рівно на квиток. Зрозуміло, що не можу сидіти на шиї місяцями. Шукати роботу? Де і яку? Проситися до дядька Сашка? Соромно. Та й він мовчить. Я почав складати речі.

На вихідних поїхали в даунтаун. В дядька Сашка видався вільний день, і мені вирішили показати всі цікаві місця. Почали з резиденції губернатора. Вона скидалася на Білий дім. У просторих залах був музей. Збереглись кабінети з усім причандаллям з початку двадцятого століття. Гарно запам’ятав один, з обстановкою 1906 року.

Пройшовшись темними коридорами й залами, пішли на вулицю.

– Давайте в Олд-Сакраменто. Там гарно. Якраз і пообідаємо.

Таня тримала за руку Машу, дядько Сашко – Дашу. Нік плівся позаду. Я озирався навкруги. Як же гарно! Чистенькі вулички, мало авто, зелені сквери. І секвойї. Здоровенні, розлогі. Між ними прямокутники підстрижених кущів, газони. Розлогі стрілки папороті. В затінку монумент – «Сестри милосердя». Жінки в халамидах, одна пригортає хлопчика, інша схилилась над лежачим. Під товстою секвойєю камінь з табличкою:

На згадку про Гіла Муррея. 1948-1995

Потім погрузились в авто. Крутились по шосе хвилин двадцять. Завернули у вузеньку зелену вуличку.

Знову виїхали на шосе. На боці естакади три великі щити – дороговкази. На одному – Олд-Сакраменто. Проїжджаємо під мостом. Тихенький квартал. Справа якийсь древній віз. Мабуть, на такому прибули перші поселенці. Проїжджаємо під мостом до паркінгу.

Вигружаємося – і потрапляємо на справдешній Дикий Захід. Двоповерхові дерев’яні будівлі, дощані тротуари. В повітрі дух коней. По вулиці цокотять екіпажі на високих колесах. Сувенірні крамнички туляться, де тільки можна. Натовпи людей повільно походжають скрипучими тротуарами.

– Звідси й почався Сакраменто. Раньше тут був залізничний вокзал. Ми пізніше підемо в Музей поїздів. Там наче в Діснейленді. А он туди – перша пожарна станція. Тепер ресторан – «Фаєрхаус». Отам і пообідаємо.

Дядько Сашко взяв роль гіда. Ішов попереду, вимахував руками, тицяв скрізь пальцями.

– Помалу – людей позбиваєш!

– Нічого, хай оглядаються.

Таня хитала головою, усміхалась.

– Вам можна екскурсоводом працювати.

– Може, на старість і одкрию бюро. Буду людям байки травить. Ось і ресторан.

Перше, що впадало в око, – здорова стіна, заплетена плющем. Пройшли повз, пірнули в двір й опинились на відкритій терасі.

– Шо це ти нас водиш городами?

– Бо там спереду було закрито. Пішли всередину, а то так пече – спина мокра.

Після сонячної вулиці темно, хоч око вибий. Трохи покліпавши, призвичаївся до обстановки.

– Сідаєм отуто. Фу, як гарно.

Дядько Сашко перший угніздився у м’яке крісло. Приязний офіціант виринув, наче зі стіни, подав меню. Оце страв – в очах мерехтить. А від цін узагалі потемніло.

– Вибрали? Ден, шо будеш?

– Даже не знаю. Хай буде цей салат.

– Заказуй шось нормальне. Плачу.

– Давайте напополам.

– От як на роботу підеш, будеш вгощать.

Я замовк. Хвилин через двадцять принесли їжу. Дядько Сашко чикрижив соковитий стейк, малі прицмакували морозиво, Таня розбирала рибу. Нік тягнув через трубочку фруктовий коктейль, я хрустів салатом. Розмова не клеїлась.

З ресторану пішли гуляти далі. На вуличках Олд-Сакраменто кипіло. Лотки з сувенірами, клоуни, які крутять довгі кульки. А ось вистава – дівчина смикає за мотузочки ляльку, що танцює чудернацький танець. Екіпажі торохтять асфальтом, розносячи дух конячого стійла. Еге, та тут усе культурно. Ззаду коня причеплена здорова торба, куди кінь паскудить.

Багато дядьків у крислатих ковбойських капелюхах. Якби не авто на парковках, справді наче на Дикому Заході.

Музей потягів, ще якісь історичні пам’ятки Старого Сакраменто. Ледве переставляю ноги. Діти ниють і просяться додому. Дядько Сашко без кінця втирає розпашіле лице, але вперто веде тільки йому відомим маршрутом. Урешті-решт не витримала Таня:

– Саша, поїхали вже додому.

– Що, всьо? Так давайте на вулицю, де будинки всіх губернаторів.

– Харош на сьогодні. Всі потомились.

– Шо скажеш, Ден?

– Та як про мене, поїхали.

– Харашо. Пішли до машини.

Навіть Нік видихнув й пішов разом з усіма. Виплутавши зі смарагдових вуличок Олд-Сакраменто, джип вискочив на хайвей. Зустрічні авто бликали підсліпуватими баньками. Радіо випльовувало новини, факти, події Каліфорнії. Я совався на сидінні. У спині наче кілок сидів. Треба бігать на довшу дистанцію. Завтра встану раніше. А ще сказати, що повертаюсь. Харош, награвся.

Між тим, авто зійшло з хайвея. Підкотили до величенького супермаркету.

– Дене, ти шо, заснув? Третій раз питаю