Мері Робінетт Коваль - Калькуляція зірок

— Вони повірять, якщо це вийде від тебе. Вони не повірять, якщо я поясню це.

— Будь ласка. — Він повернувся від дзеркала. — Хто з нас був викладачем математики в коледжі? Ти геніально пояснюєш матеріал.

Мій чоловік був доброю людиною. Він вірив у мене. Але у нього була величезна сліпа пляма, тому що він не бачив, що люди можуть ігнорувати те, що я скажу, поки він не повторить.

— Це не має значення. Я просто не почуваюся добре. Розумієш?

Натаніель зав'язав вузол краватки і притулив до коміра. — Вибач. Я щойно планував, що ти будеш там. Але якщо ти не почуваєся добре, то нічого не вдієш.

Я щільніше закуталася в халат.

— Я просто… сьогодні незручний день.

— А коли він був зручний? У нас не було гарного дня з моменту удару метеорита.

— Я жінка…

— Зрозумів. — Він нахмурився і потер чоло. Похитавши головою, він схопив піджак зі спинки крісла. — Ну добре. Це лише попередня зустріч з генералом. Буде кращий час для цього.

Проблема полягала в тому, що мені не було би краще. Зустрітися з президентом було б нескінченно гірше… але принаймні це не відбулося сьогодні. І, можливо, я йому більше не буду потрібна, або, можливо, мій дозвіл від безпеки не буде досить високим, або щось врятує мене від необхідності стояти перед чоловічою аудиторією.

Я розумна жінка. І розуміла, що ніякої небезпеки абсолютно немає. Аледалі по-справжньому боялася.

І все ж… і все ж, ходити до середньої школи, коли тобі одинадцять років. Бути єдиною дівчиною на уроці математики. Неодноразово. Поступити до коледжу в чотирнадцять. Всі дивляться на тебе, тому що ти можеш множити числа в голові. Хлопчики ненавидять тебе, ненавидять тому, що ти ніколи не відповідаєш неправильно на уроці. І тебе використовують як інструмент один професор за іншим. "Дивись! Навіть ця дівчинка знає відповідь."

До моменту виходу з коледжу я робила все, щоб не виступати перед групою людей. Я прочистила горло.

— Ти вже зустрічався з ним раніше?

— З президентом чи з Ейзенхауером? Я маю на увазі, так, в обох випадках, але лише коротко.

— Генерал Ейзенхауер та тато звикли разом грати в гольф.

— Бачиш! Ось чому я хочу, щоб ти була там.

— Через те, ким був мій тато? Як би там не було — я посунула звіт до нього — я не можу піти.

Він знову зітхнув і подивився на підлогу.

— Мені шкода. Я егоїст, і нервую. — Натаніель підійшов і обняв мене. — Чи є щось, що тобі потрібно сьогодні? Пляшка з гарячою водою? Шоколад?

— Порожні обіцянки. Як ти думаєш, звідки ви отримуєте шоколад? — Коли порти на Східному узбережжі все ще були закриті, полиці продуктових магазинів спустіли.

— Я його реквізую у генерала Ейзенхауера.

— На якій підставі?

— Що доля світу залежить від того, щоб моя дружина була щасливою. — Він поцілував мене в лоб. — І я навіть не впевнений, що це перебільшення.

Є ефект каскаду, який виникає, коли ти брешеш, що не відчуваєш себе добре. Я повинна була піти добровольцем до лікарні після зустрічі з Ейзенхауером. Після того як Натаніель пішов, у мої двері постукала Міртл.

Я застебнула останню кнопку на блузці.

— Заходьте.

Міртл штовхнула двері ногою. У неї був лоток з невеликою кількістю солі та склянкою імбиру. — Натаніель сказав, що ви не почуваєтеся добре.

— О… це просто, знаєте, жіночі скарги. — Я вдягнула свою сорочку, щоб мені не довелося ніяковіти перед нею. — Найгірше, здається, вже минуло, по правді.

— Я знаю, що кожна жінка різна, але моя вкладає мене на цілий день. — Вона поклала лоток на маленькому столі в нашій кімнаті. — Тож я принесла вам дещо, щоб влаштувати свій живіт. Вам потрібна пляшка з гарячою водою? Або… у мене є трохи бурбону, якщо це допоможе.

Як нам пощастило приземлитися у цих людей? Мої очі попливли, що було ознакою того, що мій період насправді впливає на мене.

— Ви втілена доброта. — я витерла пальцями під очима. — Чесно кажучи, мені вже набагато краще. Зазвичай мене це не дуже турбує. Я думаю, що я просто… — я махнула рукою, сподіваючись, що вона дещо зрозуміє з моєї неоднозначності.

— Це через стрес — ну, через все, що ви пережили за останні кілька тижнів. — Вона простягла склянку імбирного елю. — Недарма ви відмовилися.

— Зі мною все гаразд. — Але я взяла імбирний ель, і навіть крижаний холодок склянки заспокоював. — Дійсно. А що у вас? Є якийсь прогрес у вашій церкві на фронті біженців?

Міртл завагалася, але потім облизнула губи.

— По правді… так. Можливо. У нас є ідея, але вона включає прохання про послугу.

О, Боже. Шанс бути корисним?

— Так. Що завгодно. Після всього, що ви зробили для нас, все, що я можу зробити, буде зроблено.

— Не хвилюйтеся — це не вимагатиме від вас ніякої робити. — Вона вирівняла лоток на столі, щоб він був рівно з краями. — Євген каже, що у вас є літак?

— Пошкоджений, але так.

Вона кивнула, ніби вже знала про це.

— Якщо він зможе його відремонтувати, чи можте ви його позичити?

— Звичайно. — Для мене це було маленьким і дріб'язковим ділом, але я розчарувалася, що більше нічого не треба. — Але я телефонувала усім механікам і ніхто з них не міг допомогти.

Вона трохи посміхнулася.