Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

колись здіймалося Місто-Вулик, тепер розкинулась імперія гетитів[41] зі столицею в Хаттусі, де панував цар. І хоча поклоніння Великій Богині пережило не одне завоювання і не один династичний переворот, все ж тепер вона мусила ділитися цим поклонінням з новими богами, а навіть поступитися їм першістю, бо гетитські царі починали всі урочистості від молитов та жертв, принесених богові Сонця. Щоправда, не бажаючи дратувати давнє населення держави Хатті, шанували також богиню Сонця з Арінни[42] і називали її своєю Господинею, але не вважали Творителькою і сприймали швидше як опікунку міста Арінна, де вона мала свій храм. Обдарували богиню також божественним сином; йому теж поклонялися, — а, може, йому насамперед. Натомість у Вавилоні більше ніж тисячоліття тому замінили стать богині Белілі — і відтоді звали її Баалом. Цього Баала в Угаріті додали Великій Богині Анат як брата і, за єгипетським звичаєм, — мужа.

На землі цариці давно вже ділилися владою з чоловіками, а в деяких державах царі повністю перебрали владу, адже часи були неспокійними, людей від Потопу намножилось чимало і царі-воїни усе частіше мусили обороняти рідні міста від сусідів, піратів та кочівників.

Лише амазонки, — над Чорним Морем і, вже нечисленні, в Лівії, утримували владу в своїх руках, але мусили завести жорстокі закони, що забороняли вільним чоловікам жити в їхній країні, отож коханцями амазонок найчастіше були бранці.

Критські мореплавці, що кружляли з товаром, привозили з усіх портів світу звістки про великі переміни: падали старі династії, випливали все нові імена владарів, племен та богів. Критський корабель, який саме повернувся з Єгипту, куди завіз цілий вантаж ароматної олійки та косметичних фарб, підтвердив дивний поголос, що цариця Хат-ше-псут переодягалася, — щоб забезпечити покору підданих, — в чоловічий одяг, а навіть чіпляла собі довгу штучну бороду! На Криті це видавалося чудернацьким, якщо не божевільним.

Ці вісті дуже турбували критських жриць: вони не вважали, що відречення від Великої Богині та перейняття влади царями-воїнами мало піти на користь людському родові. Адже все, що служить людині: розпалювання вогню і хліборобство, ткацтво і гончарство, мистецтво малювання і виготовлення знарядь, будівля домів і кораблів, — все це було винайдене в часи, коли люди віддавали шану богині Місяця, Безсмертній, Всевладній, Незмінній, а у містах правили цариці.

Пасіфая приголомшено слухала звістки про зміни, що відбувалися у світі. Острів, на якому вона народилася і спадковою Царицею-Німфою якого була, здавався їй непорушним, наче Мати-Земля. І хоч у Фівах, Мемфісі, Вавилоні та Ніневії на скельних плитах викарбовували постаті переможних бородатих царів та безконечні колони бранців зі зв’язаними руками і ногами, цариця Кноссу наказувала у кімнатах свого палацу малювати лілії, а серед них рожевих грифонів, — щоб пильнували трон із сірого алебастру. Вздовж галерей бігли блакитні фризи; на них прогулювались куріпки, намальовані брунатновишневою фарбою, а на стінах царициної спальні гралися дельфіни. У довгих галереях розтягалися малюнки зі жрицями, що приносили жертви Великій Богині; через отвори у стелі, колонади, балкони і портики просочувалось проміння, вливався аромат дерев та квітів — груш і гранатів, солодких фігових дерев і буйногіллястих оливок, гіацинтів, лілій, крокусів, анемонів.

Наскільки ж гарнішими були палаци Криту, оточені дерев’яною стіною кораблів, порівняно з похмурими мікенськими твердинями, закритими мурами з необтесаних брил.

Однак Мінос, муж Пасіфаї, не поділяв безтурботності цариці. Хоча владарі мікенських замків ще платили данину Німфі Криту, але чинили це все більш і більш неохоче. Усміхнені палаци-сади у Кноссі, Фесті та Мальї навряд чи могли захистити від войовничих царів Пелопоннесу або від піратів, які розбишакували у Середземному морі.

На самому початку свого царювання Мінос оголосив війну піратству, і тепер критський флот міг безпечно плавати від узбережжя Малої Азії аж до міст Сицилії, Іспанії та ще далі, до туманних островів Півночі, звідки привозили цинк і електрон[43].

Однак така велика потуга вимагала також посилених заходів безпеки. Отож Мінос почав зі зміцнення порту, поставив там потрійну сторожу, а тоді наказав Дедалові приступити до будови Лабіринту.

По всьому Кноссу кружляли суперечливі поголоски про новий палац, мури якого росли з дня на день. Одні твердили, що на палацовому дворищі відбуватиметься боротьба Ванакса зі Святим Биком Посейдона. (Віру в Посейдона, Владику Морів та Колісниць, привезли моряки з Егейських островів і ця віра напрочуд швидко поширилася на Криті. Можливо, за співучасті Дедала: це він розпускав у портових тавернах непристойну байку, що Посейдон прибрав подобу коня і покрив саму Деметру). Інші запевняли, що Лабіринт буде в’язницею чи архівом, ще інші — що скарбницею, де цариця Криту зберігатиме свої багатства: штаби срібла і золота, міді, олова та цинку, брили електрону і таємничий камінь, що впав з іншої планети. Невідомо, хто перший — хоч пізніше називали Дедала — розпустив чутку, що Мінос вирішив збудувати собі притулок, бо в палаці Цариці Німфи не почувався безпечно. Отож наказав спорудити цитадель з трьома сотнями кімнат, але одним-єдиним входом: зайти всередину легко, але, через плутанину коридорів, підземних переходів і галерей, — складно звідти вибратись, не знаючи плану. А план знало лише троє людей: Пасіфая, Мінос та Дедал.

Наближався кінець Великого року, що на Криті тривав дев’ять місячних літ. Пасіфая проголосила Великі Ігрища на честь Богині Місяця (чи, як вважав дехто, на честь Владики Морів Посейдона), які мали відбутися на новозбудованому дворищі Лабіринту. До боротьби з Білим Биком зголосився ясноволосий синьоокий чужинець. Дедал познайомився з ним у портовій таверні та представив його цареві. Чужинець походив із півночі, з племені ахейців, споріднених з еолійцями та іонійцями. Колись, кілька століть тому, еолійці вторглися до Еллади, але пізніше перейняли звичаї давнього населення і визнали зверхництво Богині Всього Сущого, — вона в подобі голубки знесла яйце всесвіту, — над своїми племінними богами. Сам Мінос мав у своїх жилах кров еолійців, принаймні з батьківського боку, що, зрештою, не було надто істотним. Натомість мати його була викраденою піратами царівною з панівної в Тірі династії.

У Кноссі роїлося від чужоземців і це вони зазвичай ставали до бою з биками, — але були то заручники чи воєнні бранці або ж потомки бранців, звані невільниками Богині. Вперше трапилося, щоб вільний чоловік без примусу став до бою, і то з білим биком. Такий бій, хоч почесний, часто, щоб не сказати завжди,