Рута Богдан - Коли настане день

— Я на це не дуже сподіваюсь, — відповів Гордій.

— То що, розвідка боєм? — запропонував Олекса.

— Не найкраща ідея, — заперечив мольфар. — З ним краще хитрощами обійтися.

— Ти так добре його знаєш? — в голосі Соломії прозвучала легка образа.

— Трохи.

— То що ти пропонуєш? — запитала дівчина.

— Чули про змія, що охороняє Зміїне озеро?

— А що, воно в усіх реальностях є?

— Сподіваюсь, що в цій є.

— І як до нього дістатися?

— Ну, завжди можна знайти тих, хто допоможе.

— А якщо вони виявляться ворогами? — запитала Соломія.

— Доведеться ризикувати, — відповів мольфар. — Іншого виходу немає.

— А твоя палиця що, не допоможе? — поцікавилася Соломія.

— Цього разу ні.

— Чого це?

— Батарейка ослабла, передавач не підживлює, - посміхнувся Гордій.

— Та ну тебе! — надула губки Соломія.

— Щоб віднайти правильний шлях, потрібно знати, кого шукаєш, знати, як він виглядає, щоб не помилитися. Тоді камінь приведе до кінцевої мети. А змія я ніколи раніше не бачив, не довелося, нажаль.

— То що будемо робити?

— Спробуємо запитати у лісовика. Але не тут. Заблизько до замку. Треба відійти подалі про всяк випадок.

Вони знову заглибились у хащі. Приблизно через півгодини друзі вийшли на невелику галявину, на краю якої ріс велетенський дуб.

— Думаю, це якраз те, що треба, — сказав Гордій. — Ну що ж, ризикнемо.

Він обернувся обличчям до дуба.

— Вітаю тебе, володаре лісу! — промовив мольфар гучно, і луна від його слів відкотилася кудись у небо. — Просимо тебе, покажися!

Зненацька налетів сильний вітер. Соломія відчула, що її тягне кудись убік, до дерев. Вона вчепилася в Олексу. Мольфар не зводив очей із велетенського дерева. Раптом вітер вщух. Біля дуба стояв маленький дідок, точно такий, якого Соломія бачила тоді, коли вони ходили питати дорогу до дівчини з озера. Але зараз то був, мабуть, інший, бо ж реальність чужа. І дідок чужий. Хто його знає, що в нього в голові. Треба бути насторожі.

— Що вам потрібно? — запитав він гучним низьким голосом.

— Просимо, допоможи знайти дорогу до Зміїного озера, — відповів Гордій.

Дідок зиркнув на мольфара.

— Навіщо воно вам?

— Хочемо в нього дещо попросити, — сказав Гордій.

— Навіщо вам вода? Куди ви хочете потрапити?

Ти диви, який цей дідок противний. Ну точно не друг. Соломія підозріло втупилася в лісовика, намагаючись розгледіти його очі за низькими густими бровами.

— Один мій знайомий чаклун забрав дещо з моїх речей і не хоче повертати.

Лісовик зиркнув на Гордія з-під насуплених брів. Декілька хвилин він мовчки роздивлявся присутніх.

— Ну добре, — нарешті сказав він. — Ідіть цією стежкою. Вийдете, куди треба.

Соломія поглянула у той бік, куди показувала волохата рука лісовика. Прямо перед ними простяглася ледь помітна стежка. Дивно, раніше її там не було. Ну що ж, доведеться спробувати цей шлях. А раптом пощастить? Соломія підняла очі, але лісовик вже зник. Гордій навіть подякувати не встиг.

— Ну що, готові? — запитав він.

— Угу, — пробурчала дівчина.

Вони рушили стежкою у хащі. Вона була ледь протоптаною, зарослою травою, видно, що нею давно ніхто не ходив. Стежка звивалася, повертаючи то вправо, то вліво, завертаючи за дерева та кущі. Друзі все йшли і йшли, а озеро не з’являлося. Почало світати.

— Слухайте, так можна три дні блукати, — сказала Соломія. — А там і прохід закриється.

— А що ти пропонуєш? — запитав Олекса.

— Не знаю.

— Ну то не мороч голову. Наче в нас є інші варіанти.

— Ми вже добу не спали. Я втомилася і ледве рухаюсь.

Гордій зупинився.

— Всі втомилися. Давайте думати, що робити.

Соломія сіла на траву. Інші примостилися поряд.

— Чогось мені здається, що той лісовик нам ніякого озера не покаже, — сказала дівчина. — Він мені геть не сподобався. І очі увесь час ховав.

— То що далі? — запитав Олекса.

— Не знаю, що.

Соломія з надією поглянула на Гордія. Він завжди знав, що робити. Жодного разу, коли б вона не прийшла до нього зі своїми запитаннями, він не сказав, що не знає відповіді. І зараз має знати. Це ж Гордій, всесильний мольфар, який може і знає все на світі. Соломія подивилася на дядька таким самим поглядом, яким завжди дивилася на нього ще малою дівчинкою, коли бігла до нього зі своїми дитячими проблемами. І він завжди допомагав. Потім Соломія виросла, і це були вже інші проблеми, дівочі та жіночі, але відповідь завжди була: «Так». І ось тепер вона шукала в його очах того самого виразу впевненості та знання. Але його там чомусь не було. Натомість дівчина побачила втому та якусь легку тінь, що стривожила її, просочившись у мозок та розлізшись там по всіх закавулках. Соломія раптом відчула, як страх охоплює її, стискаючи у своїх холодних обіймах. Вона злякано видивлялася щось у очах мольфара, але не знаходила того, що шукала.

— Мабуть, нам треба трохи перепочити, — сказав Гордій.

Соломія застигла. Страх розповзався по ній усе далі, і пальці стали холоднішати. Вона мовчки дивилася на мольфара.

— Будемо спати по черзі, - сказав він. — Ви перші. Я повартую.

— Я повартую, — сказав Олекса. — Ви спіть.

— Я сказав, що я повартую, — сердито повторив мольфар. — Лягайте!

Соломія здригнулася. Металеві нотки у голосі Гордія налякали її ще більше. Вона чула цей метал колись давно, і то був не дуже приємний спогад. Тоді їй було п’ятнадцять. Вона закохалася. Але хлопець не звертав на неї ніякої уваги. І це її бісило. Вона звикла, що парубки бігають