Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

— Це правда, що я — людина?

— Хто тобі сказав таку нісенітницю? — запитав Багатоліт.

— Віщунка з Лисячої Нори.

— То ця стара шахрайка знову взялася за свої витівки! Ніяк не хоче жити мирно. Вічно пхає свого носа, куди не слід! — навперебій загомоніли гноми. Коли всі замовкли, Багатоліт сказав:

— Ця зла чаклунка хоче посіяти між нами чвари. Невже ти віриш їй, а не нам, твоїм друзям?

Слова старого гнома звучали так щиро, що Злата засумнівалась у правдивості пророцтв Віщунки. Уже без колишнього запалу дівчина додала:

— Чому я не така, як усі? Я хочу зняти з голови обруч.

Кімнатою прокотився гомін.

— Це неможливо! — захитали головами гноми.

— Чому? — Злата вперто тупнула ногою. Її насторожила поведінка гномів, і вона вирішила дізнатися правду.

За всіх відповів Багатоліт:

— Ти — наша королева й народжена з короною. Цей обруч — частина тебе. Його не можна зняти, як не можна зняти голову.

— Хіба це можливо? — засумнівалась дівчина.

— Звичайно. Подивися на бджіл. Їхня королева також відрізняється від інших. Хіба ми не ставимося до тебе як до королеви, не виконуємо кожну твою забаганку?

Злата на мить замислилась, а потім лукаво посміхнулась:

— Що ж, у такому разі, я хочу подивитися на діамантову штольню.

— Королева бджіл не літає по квітах, збираючи нектар. А королева гномів не спускається у підземелля. У кожного своє призначення. Ти повинна дарувати красу та мир. І надалі не слухай злостивих відьом.

Дні минали. На перший погляд, життя Злати не змінилося. Усе було як раніше, але коли-не-коли, а згадка про дивну стару ятрила прекрасну золотоволоску.

Якось одного разу красуня зайшла до майстерні гномів помилуватися їхньою роботою. На столі лежало кілька чудових коштовних каменів. Темно-червоний рубін був подібний до застиглої краплі гранатового соку; перлина відливала місячним сяйвом, а блакитна бірюза синіла, наче закам’янілий шматочок морської хвилі.

— Вони прекрасні! — захоплено промовила Злата й з полегшенням посміхнулась. — Я не бачу в них іншої цінності, крім їхньої неживої краси.

— Зовсім не неживої. Воно живе! — заперечив дівчині гном Золотник. — Кожен камінь має свій характер і свою долю. Ось, наприклад, бірюза. Вона увібрала в себе блакить неба й моря, але може потьмяніти й померти, якщо потрапить до рук того, хто скоїв у своєму житті недобре діяння.

Злата покрутила в руках камінчик, укритий золотими прожилками, і раптом їй видалося, що він почав змінювати колір і тьмяніти. Дівчина похапцем поклала камінь на стіл.

— Що ж, наступного разу ти розповіси мені про інші самоцвіти, — як можна недбаліше кинула вона і, намагаючись не виказати хвилювання, яке охопило її, залишила майстерню.

Злата йшла вулицями міста, збентежено перебираючи в пам’яті всі події свого життя.

«Невже я зробила щось недобре? Але що? Коли? Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю», — у відчаї думала дівчина.

Тепер вона була впевнена, що гноми приховують від неї якусь таємницю. Злата замислила будь що знову зустрітися зі старою Віщункою.

Гноми почали уважніше наглядати за Златою, і їй ніяк не щастило залишитися на самоті, щоб навідатися до Віщунки. Вона з нетерпінням чекала дня, коли всі гноми знову підуть до діамантової штольні. І ось, коли місто спорожніло, Злата зібралася бігти до Лисячої Нори, але помітила, що на порозі хати на неї чекає Чепурун. Таке переслідування не на жарт розлютило горду красуню.

— То ви так зі мною! Ну що ж, вам все одно мене не зупинити! — сказала вона і, не довго думаючи, вилізла через віконце, залишивши Чепуруна чекати біля моря погоди.

Злата не відразу знайшла між скель вузький лаз, який вів до печери. Зазирнувши у темну розщелину, вона мимоволі зіщулилась. Сонячні промені не пробивались до цього пристанища мороку. З печери віяло холодом.

— Пані Віщунко! — покликала Злата стару чаклунку, сподіваючись, що та почує її та вийде на поклик. Не одержавши відповіді, дівчина зрозуміла, що їй доведеться зайти, і обережно ступила в темний коридор. Після денного світла вона майже нічого не бачила й намагалася намацати дорогу руками.

Раптом їй здалося, що у неї під ногами щось ворушиться. Придивившись, вона зойкнула й із жахом притулилася до стіни. На підлозі кублилася ціла зграя мишей. Маленькій дівчині вони здавалися величезними, як пацюки. Одна миша вчепилася за спідницю й почала дертися вгору. Злата запищала й гидливо струсила мишу на підлогу.

Дівчина кинулася до виходу, але назустріч їй, загороджуючи дорогу, піднялася вересклива хмара кажанів. Злата з жахом затулила обличчя руками. Кажани кружляли у неї над головою, ніби