Артур Конан Дойль - Незвіданий світ

були служити нам, куховарити, веслувати і взагалі робити все, що їм скажуть. Крім них, ми винайняли ще трьох болівійських індіанців з племені мойо, що славилося з-поміж тубільців найкращими рибалками й човнярами. Старшого ми назвали Мойо, решта двоє відзивалися на імена Хосе та Фердинанд. Отже, наша маленька експедиція, що чекала в Манаосі на інструкції для своєї незвичайної подорожі, складалася з трьох білих, двох метисів, одного негра й трьох індіанців.

Нарешті після довгого тижня виснажливого очікування настав призначений день. Уявіть собі добре затінену вітальню в маєтку Сант-Ігнасіо, удвох милях від Манаоса. Надворі сяяло сліпуче сонце, пальми відкидали чорні тіні, чіткі, як і контури самих дерев. Спокійне повітря сповнювалося одвічним деркотінням комах — тропічним хором багатооктавного діапазону, від низького гудіння до високого, гострого дзижчання москітів. Перед верандою розташовувався невеличкий садочок, обсаджений кактусами і прикрашений грядками екзотичних квітів. Над квітниками у сонячному промінні кружляли величезні сині метелики й гарненькі крихітки-колібрі. Ми сиділи за плетеним столом, на якому лежав запечатаний конверт. На конверті нерівним почерком професора Челленджера були написані слова:

«Інструкції лордові Рокстону з товариством. Розрізати в Манаосі 15 липня, рівно о 12-й годині дня».

Лорд Джон поклав годинника на стіл біля себе.

— Лишається іде сім хвилин, — сказав він. — Наш стариган любить точність.

Професор Самерлі, виразливо посміхаючись, узяв конверта своєю сухорлявою рукою.

— А яка різниця — розріжемо ми його тепер чи за сім хвилин? — спитав він. — Скрізь одна й та сама система ошуканства та дурних вигадок, якими уславився автор цього листа.

— Е ні, — заперечив лорд Джон. — Ми мусимо дотримуватися правил. Це було бажання Челленджера. Ми сидимо тут виключно через нього, і було б нечесно, якби ми не виконали його розпоряджень.

— Гарна річ! — уїдливо зауважив професор. — Ще в Лондоні його вимоги здалися мені безглуздими, а тепер, мушу сказати, я вважаю їх зовсім недолугими. Не знаю, що там у конверті, але попереджаю — у разі якщо ніяких конкретних вказівок ми там не знайдемо, я зараз же їду до Парі й сідаю там на «Болівію». Зрештою, у мене забагато відповідальної роботи, і я не хочу бігати світами, аби спростувати твердження якогось божевільного. Ну, Рокстоне, тепер уже, напевно, час.

— Правда ваша, — сказав лорд Джон. — Можете давати сигнал.

Він узяв конверта й розрізав його складаним ножем. Звідти випав згорнений аркуш паперу. Лорд обережно розгорнув його і розстелив на столі. Аркуш був чистий. Рокстон перегорнув його на другий бік. Знову — нічого. Украй здивовані, ми мовчки перезирнулися. Тишу порушив професор Самерлі, вибухнувши оглушливим сміхом.

— Це явне визнання своєї брехні, — скрикнув він. — Чого ж вам іще треба? Людина сама визнала себе за дурисвіта. Нам лишається одне — повернутися додому і привселюдно оголосити його шахраєм і дурилюдом.

— Може, тут є невидимий додаток? — висловив я здогадку.

— Не думаю, — відповів лорд Рокстон, роздивляючись папір проти світла. — Ні, голубе мій, нам нема чого дурити самих себе. Закладаюся, що на цьому папері нічого не було написано.

— Можна ввійти? — загримів голос із веранди.

Тінь від присадкуватої постаті заступила світ із вікна.

Цей голос! Ці широченні плечі! Зворушені, ми схопилися зі своїх місць і побачили Челленджера в якомусь круглому хлоп’ячому капелюху з кольоровою стрічкою. Так, сам Челленджер, заклавши руки в кишені своєї куртки й тупцюючи на одному місці у нових парусинових башмаках, стояв перед нами. Відкинувши голову назад, увесь у сонячному світлі, він стояв зі своєю розкішною ассирійською бородою й задерикувато поглядав на нас своїми нахабними очима.

— Боюся, — промовив він, видобуваючи з кишені годинника, — боюся, що спізнився на кілька хвилин. Мушу зізнатись, коли я передавав вам цього конверта, я не думав, що вам доведеться його розрізати, бо хотів бути на місці перед призначеним часом. Затримка сталася почасти з вини лоцмана, почасти через мілину, що виринула зовсім невчасно. Певно, мій колега, професор Самерлі, скористався слушною нагодою й трохи попащекував.

— Мушу зазначити, сер, — з деякою врочистістю в тоні сказав лорд Джон, — що ваша поява значно полегшила наше становище. Ми вже думали, що експедиція на цьому скінчиться. Але я все ж таки і тепер не розумію вашої незвичайної поведінки.

Замість відповісти професор потиснув мені руку, поручкався з лордом Джоном, з підкресленою зневагою вклонився професорові Самерлі й опустився в плетене крісло, що захиталося під вагою його тіла.

— У вас усе готове для подорожі? — спитав він.

— Можемо вирушати хоч завтра.

— То й рушаймо. Ніяких мап вам тепер не потрібно, бо ви матимете неоціненну допомогу з мого боку. Я з самого початку вирішив керувати вашою експедицією. Незабаром ви переконаєтесь, що найкращі мапи не варті моєї мудрої поради. Щодо маленького жарту з конвертом, то, відкривши з самого початку всі свої плани, я мусив би поїхати разом із вами.

— Тільки не зо мною, сер, — згукнув професор Самерлі, — поки існуватимуть інші пароплави...

Челленджер відмахнувся від нього своєю здоровенною волохатою рукою.

— Люди зі здоровим глуздом оцінять мої міркування, бо, маючи вільний час, я з’явився саме тоді, коли присутність моя стала конче потрібна. Ви в надійних руках. Тепер ви вже неодмінно досягнете своєї мети. Віднині я беру на себе керівництво експедицією і прошу вас сьогодні ж увечері закінчити всі приготування, щоб завтра вранці ми могли вирушити. Час для мене дорогий. Думаю, що це, хоч і меншою мірою, стосується й вас. Я пропоную поспішати й не баритися, тоді ви скоріше побачите те, задля чого сюди приїхали.

Лорд Джон Рокстон ще декілька днів тому зафрахтував велику парову яхту «Есмеральда», що мала транспортувати нас проти води. Пора року не мала ніякого значення для нашого відплиття, бо температура тут коливалася в межах від двадцяти двох до тридцяти градусів за Цельсієм. Інша річ — період дощів, що триває