Такехіко Фукунага - Острів Смерті

— Ні, не була.

Мимоволі стара кинула оком на невеличку картину над одвірком. На ній було зображено розквітлі троянди в глечику. Зовсім недавно Канае довідався, що це твір покійного Харубіто Нісімото. Манерою виконання — ретельним копіюванням дійсності — вона дуже різнилася від усього, що створила Мотоко Моегі.

— Я б сказала, що Мотоко-сан з’явилася в нашому домі цілком випадково,— почала розповідати стара вдова.— А хіба ви, Сома-сан, цього не знаєте?.. Коли мого чоловіка призвали в армію, я здала другий поверх одному художнику з дружиною. У той час — війна тільки почалася — чоловіка перевели на південь (сам напросився, бо зроду любив мандри), і там, на острові Борнео, він захворів на малярію й помер. Можна було б подумати, що в нього не було іншого заповітного бажання, як шукати собі там смерті. Єдиного нашого сина ще студентом забрали на війну, однак він повернувся додому живим. Проте невдовзі після одруження захворів на туберкульоз і переставився на той світ — видно, далися йому взнаки солдатські злигодні та повоєнна голоднеча. Квартиранта-художника теж узяли до армії, але не надовго. Багато горя принесла ця війна. Сома-сан, вам пощастило, що народилися пізніше. Чоловік і син мій померли, покинула цей світ і невістка через рік після того, як народила Ген-тяна. Якби не дружина художника з другого поверху, я не знаю, чи змогла б його виростити.— Господиня тяжко зітхнула. Канае мовчав, опустивши голову.— Та чого це я вам тільки про себе розповідаю? Незадовго перед тим, як сюди переїхала Мотоко-сан, другий поверх звільнився — художник знайшов собі інший притулок, а я з дозволу хазяїна бакалійної крамниці, що на розі вулиці, виставила оголошення про здачу в оренду художньої майстерні. Житла тоді не вистачало, а тому відразу щодня з'являлося по кілька відвідувачів, але вони мене не задовольняли: я дуже не хотіла міняти заведений у домі порядок і сподівалася на пристойну плату. Так минуло кілька днів, аж от прийшла Мотоко-сан — вона почула про майстерню від учениць приватної жіночої школи, де викладала малювання. Коли я побачила її, ще молоду, але таку бліду та кволу, то завагалася: чи варто, подумала я, здавати в оренду просторий другий поверх учительці малювання, а не професійному художникові? Спершу я таки відмовила їй. „Ну що ж, жаль!” — відповіла вона й вийшла надвір. Я трохи постояла на ґанку, а тоді, передумавши, кинулась її доганяти. І чого я передумала — сама добре не знаю. Може, я вирішила, що незаміжня дівчина принесе в дім радість. А може, тому, що ззаду ця зовні спокійна жінка здалася мені дуже самотньою. Я вийшла за ворота й бачу: Мотоко-сан присіла, зіпершись спиною до огорожі. „Що з вами?” — питаю. „Голова запаморочилася” ,— відповідає вона. Це мене так приголомшило, що я відразу забрала її додому і звеліла лягти. Звістка про те, що я здаю їй квартиру, її не втішила. Мені здалося, ніби їй це було байдуже. „Дивна жінка” ,— подумала я тоді. Пізніше я довідалася, що вона була в той час у великій скруті — мусила виїхати з тої квартири, яку наймала.

— Мотоко-сан взагалі не любить показувати, що в неї на душі. Та мабуть, тоді вона призналася, що постраждала від атомної бомби, і тому ви її пожаліли?

— Що ви! Я Ще довго нічогісінько не знала. Бо, навіть опинившись зі мною під одним дахом, вона чогось мене сторонилася і про своє минуле не розповідала. Та незабаром я вже раділа, що в цьому домі з'явилася добра людина. Тим паче, що й Ген-тян до неї прив'язався. Пізніше Мотоко-сан відкрилася мені: я, каже, збиралася залишити роботу в школі й повернутися у провінцію, якби ви тоді не допомогли.

— Що значить: „у провінцію”?

— У Хіросіму. Вона там жила десь на околиці. Певно, там у неї є рідня. Вона сказала, що я їй допомогла. А чим же? Плату за квартиру я з неї брала і тим сама рятувалася. До того ж, з її появою в хаті зразу посвітлішало.

— У вас самих світла душа,— наголосив Канае.— Це чистий випадок, що й Мотоко-сан виявилася такою. Я був подумав, що коли вона не учениця, то, напевне, родичка або знайома. У вас із нею майже сімейні стосунки.

— Можливо. Крім онука, в мене не залишилося нікого з рідних — ні чоловіка, ні сина, ні невістки,— а тому з людьми я намагаюсь бути приязною. Для мене всі люди — кровно споріднені чи ні — однакові. Ми повинні ставитися до них по-доброму. Якби кожен з нас розумів душу хоч тих, з ким нас зводить доля, то в світі було б набагато спокійніше.

— Ви хочете сказати, що треба бути милосердним самаритянином? -вигукнув Канае.

— Ви так мудро говорите, що я нічого не второпаю,— з недовір'ям у голосі проказала господиня.

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. РАНОК

Щось од мене віддалилось і разом з тим щось до мене наблизилося. І в ту ж мить я відчув, що прокинувся. Що від мене віддалилося? То не було щось зовнішнє, а щось внутрішнє, що пустило в мені корені; воно раптом заворушилося, велика яма в землі почала обсипатися, я помітив її тоді, коли осіла пилюка, і став думати: що ж там раніше було? Дерево? Ні, неймовірно, щоб там стояло щось таке велетенське; скоріше там було щось невидиме, щось таке, що навіть зараз годі пригадати; ні, це не було ні дерево, ні камінь, а щось таке, що я бачив, але не втримав у голові. Щось схоже на вітер або пісню? Ні, не це; мої очі бачили його, я відчував його існування, але зараз воно віддалилося, зникло. Щось од мене відійшло, а натомість прийшло інше, зовсім інше.

— Що це ви бурмочете? Уже прокинулися?

Я прокидаюся, починаю прокидатися, але якби я ще раз заснув, то, мабуть, побачив би продовження сну. От якби я не прокинувся! Та ні, то не був сон, я снів не бачу. Їх бачать тільки жінки, коли згадують минуле й нарікають; вони їх бачать, обговорюють, передбачають по них майбутнє. Як от Кадзуко. Дивна жінка була, лягала спати і питала: „Цікаво, що мені присниться?” — а вранці торсала мене, поки я не прокидався, і казала: „Послухай, який сон я бачила!” Дивна жінка. Я вже тоді не міг поспати зайву годину, бо вона мене силоміць будила, хотів я того чи ні, а той сон виявлявся або