Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

від Польщі. Наше положення в Польщі – це положення в'язня в тюрмі. Він повинен використати всі можливості, щоб поліпшити своє положення. Одначе його ціль – якнайшвидше втекти на волю”.[11]

Відношення ГУНМ до большевиків характеризує таке становище: „Є дві евентуальності: Або ми уважаємо Радянську Україну фактично за українську державу і тоді ясно і зрозуміло, що треба кинути клич прилучення (західноукраїнських земель) до Української Держави, або – уважаємо Радянську Україну фактично за фікцію і так довго, доки нема дійсної української держави, не можна до того, що не існує, щось прилучити... А тому, що на нашу думку Велика Україна є фактично під окупацією ворога, так як і Західня Україна, отже прилучати цю послідню до російського воза є недопустимим”.[12]

„Українська політична думка не може йти по лінії радянщини... На місце інтернаціоналізму мусимо плекати ідею національної єдности, на місце братовбивчої клясової різні – ідею співпраці, позитивізму, реалізму та патріотизму. А це виключає синтезу і компроміс, бо синтеза і компроміс йдуть усе на шкоду слабшому. Національно-державний принцип і клясово-інтернаціональний комуністичний – це вогонь і вода. І коли хто хоче творити синтезу з тих двох антитез, той хоче мирити вогонь з водою. Ми в ту синтезу не віримо. І тому на місце інтернаціоналістичних фраз несем в народ клич: Україна понад усе”.[13]

З наведених цитат видно виразно, що ГУНМ стояла на засаді безком-промісової боротьби за самостійну соборну українську державу, проти кожного окупанта, рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на УССР, та проповідувала орієнтацію на власні сили українського народу.

Празьку клітину ГУНМ творили студенти, тому її було зголошено як члена Української Академічної Громади в Празі.

Але до цієї націоналістичної організації належали теж і не студенти: інтелектуальні працівники, військовики та робітники. Клітини ГУНМ були не тільки на території ЧСР, але й у Відні, Берліні, Леобені та Ґрацу. ГУНМ стояла теж; у живому зв'язку з Союзом Української Націоналістичної Молоді, що діяв у Західній Україні.

Навесні 1924 р. відбувся в Празі з'їзд представників усіх клітин ГУНМ, на якому одноголосне схвалено ідеологічно-політичні позиції організації та порушено думку про доцільність об'єднання всіх націоналістичних організацій.

Особливу ролю відіграла ГУНМ на студентському відтинку, у спрямовуванні українського студентства на чужині на шлях українського націоналізму. Ініціятор і голова ГУНМ д-р Ст. Нижанківський був визначним студентським діячем і деякий час головою централі українського студентства ЦЕСУС-у.

Головами ГУНМ, а від весни 1924 р. Екзекутиви ГУНМ, створеної конференцією представників клітин ГУНМ, як центрального проводу всіх груп, були: д-р Степан Нижанківський, д-р Петрів, д-р Любомир Макарушка, д-р Мирон Коновалець. д-р Іван Ґижа, д-р Снігурович, Осип Бойдуник. У своєму звідомленні д-р Ст. Нижанківський подає, що „через Групу перейшло коло 1.000 членів, які пропаґують і здійснюють гасла УНМ на ріднім ґрунті”; серед тих членів було кругле 70% західніх і 30% східніх українців.

Окреме приміщення в таборах інтернованих старшин і вояків Української Галицької Армії було причиною того, що створена в тих таборах „Група Української Національної Молоді” хоч в ідеологічно-політичній площині стояла рішуче на позиціях соборництва, то під оглядом особового складу свого членства вона була „галицькою” і щойно згодом, коли почали творитися клітини ГУНМ теж поза таборами інтернованих, членами її почали ставати й наддніпрянські українці.

Тому-то поруч із ГУНМ починають творитися інші націоналістичні організації наддніпрянців. Такими організаціями були: „Українське Національне Об'єднання” (провідні члени: М. Сціборський, Дмитро Демчук), „Союз Українських Фашистів” (Леонід Костарів, Петро Кожевників) та „Союз Визволення України” (Юрій Коллард, Григорович).

З почину кол. полк. Армії УНР, а в той час студента Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехія) Миколи Сціборського відбувся 12 листопада 1925 р. у Празі з'їзд представників усіх цих трьох організацій, на якому було прийнято постанову про злиття „Українського Національного Об'єднання”, „Союзу Українських Фашистів” та „Союзу Визволення України” в одну організацію під назвою „Леґія Українських Націоналістів”. Головою ЛУН обрано М. Сціборського. [Постання і ролю Леґії Українських Націоналістів характеризує Ю. Артюшенко[14] наступно:

Постала Леґія Українських Націоналістів 12 листопада 1925 року в Подєбрадах, із злиття трьох раніше утворених ідеологічно-політичних організацій. Ці три організації, зливаючись, внесли з собою в ЛУН дві головні ідеологічно-політичні течії. Знаменним є те, що ці дві течії репрезентували дві різні, відмінні по своїй ментальності групи вояків – членів ЛУН. До чисельно більшої з цих двох груп належали переважно ті військовики, що були овіяні романтикою українського історичного минулого і вже з початку 1917 року спонтанно включилися в українську національну революцію. Ця група за джерело свого світогляду вважала традиції двох державницьких періодів, хоч форми їх втілення були різні, а то традиції давньої Козацької Держави і традиції державницького періоду Української Народньої Республіки, і на них старалася оперти свої ідеологічно-підставові засади.

До другої, менш чисельної групи належало переважно те вояцтво, що включилося в державно-збройні визвольні змагання вже в пізніших часах під впливом реальних українських державно-політичних і соціяльно-національних змін, себто – під впливом наявної історичної дійсности. Будучи далеким від романтики минулих державницьких періодів, це вояцтво шукало спочатку обґрунтування своєї української націоналістичної ідеології в різних нових европейських рухах. Та проти наслідування цих нових західньо-европейських рухів рішуче виступив Микола Сціборський.]

Леґія Українських Націоналістів

Значення Леґії Українських Націоналістів як головно наддніпрянської організації в загальному національному русі було велике. А в ОУН, де в силу минулих історичних обставин галичани були у великій більшості, члени ЛУН, як і інші наддніпрянці, були тим ферментуючим чинником, що витворював на ґрунті минулого все дальший і дальший процес практичного соборницького ставання у всенаціональних маштабах. ЛУН підтримала кандидатуру на Голову Проводу ОУН полк. Євгена Коновальця, головним чином тому, що він із усіх вищих старшин Армії УНР уосібнював у собі фронтову боротьбу і революційне підпілля, фронтовика-вояка й державного мужа-політика.

Перші місяці існування Леґії пройшли на внутрішньо-організаційній діяльності (фактичне злиття згаданих трьох ідеологічно-політичних організацій та творення нових клітин Леґії) і на уточненні ідеологічно-програмових питань. В першому завданні – в переведенні фактичного злиття трьох окремих до того часу організацій – не зустріто ніяких труднощів. Зате в ідеологічно-програмовій ділянці прийшло до міцного зудару двох концепцій: 1) базувати ідеологію і програму українського націоналізму виключно на українській державницькій традиції та на властивостях духовости української нації; 2) при розроблюванні української націоналістичної ідеології та програми використати досвід інших народів, зокрема італійський фашизм. Речником першої