Джордж Мартін - Межовий лицар

«Ну, особисто я вбивати вас не збираюсь, сір. Я планую забрати свої звинувачення, але з цього нічого не вийде допоки Ейріон не забере свої.» Він зітхнув. «Можливо, я вбив вас своє брехнею. Якщо це так, то мені шкода. Я приречений на пекло, я знаю. І скоріш за все там не буде вина.» Він здригнувся, а потім вони розійшлись в пелені свіжого м’якого дощу.

Торговці поставили свої фургони на західний кінець поля під гілками буків та в’язів. Данк стояв під деревами безпомічно дивлячись на порожнє місце, що залишилось від фургону лялькарів. Поїхали. Він боявся, що вони так зроблять. І я б теж поїхав, якби не був недалеким, як дитина. Він задумався як йому тепер без щита. У нього були гроші, щоб купити новий, якщо хтось продаватиме.

«Сір Данкен,» окликнули його з темряви. Данк розвернувся і побачив, що перед ним стоїть Сталевий Пейт із залізним ліхтарем. Під коротким шкіряним плащем зброяр був по пояс голий. Його широкі груди і товсті руки були вкриті жорстким чорним волоссям. «Якщо ви прийшли за щитом, то вона залишила його в мене.» Він оглянув Данка. «Я бачу дві ноги і дві руки. Отже буде суд поєдинком, так?»

«Суд семи. Як ви здогадались?»

«Ну, вони могли поцілувати тебе і зробити лордом, але це не видається мені надто ймовірним. А якщо б все відбулось по іншому, то в тебе вже бракувало б певних частин тіла. Ходімо зі мною.»

Його фургон було легко розрізнити завдяки мечу та ковадлу намальованих збоку. Данк поліз за Пейтом всередину. Зброяр повісив ліхтар на гак, скинув мокрий плащ і натягнув на себе грубу сорочку. Дошка на шарнірах опустилась з однієї стінки, утворивши столик. «Сідай,» сказав він підштовхнувши йому низький стілець.

Данк сів. «Куди вона поїхала?»

«Вони направились в Дорн. Дядько дівчини — мудра людина. Поїдеш — і тебе забудуть. Залишишся муляти очі, і дракон згадає про тебе. Крім того, він не хотів, щоб вона побачила як ти помреш.» Пейт відійшов в кінець фургона, порився в темряві трохи і повернувся зі щитом. «Твоя обода була з дешевої сталі ламка і стара,» сказав він. «Я зробив нову, вдвічі товщу і додав кілька обручі позаду. Щит буде важчим, зате надійнішим. Дівчина його розфарбувала.»

Її робота була краща, ніж він міг сподіватись. Навіть при світлі ліхтаря, кольори заходу сонця були багаті та насичені, дерево виглядало сильним та благородним. Падаюча зірка виднілася яскравим розрізом на фоні темніючого неба. Але тепер, коли Данк тримав щит в руках, це здавалось йому неправильним. Зірка падала, що ж це міг бути за герб? Він теж так впаде? А захід сонця — це завжди предвісник ночі. «Даремно я не залишив чашу,» прошепотів він нещасно. «У неї хоча б були крила, щоб літати, а сір Арлан казав, що вона повна віри, братерства та інших хороших речей. А зараз щит розмальований як смерть.»

«В’яз живий,» не погодився Пейт. «Бачиш, які в нього зелені листя? Літні листя. На свому віку я бачив щити розмальовані черепами, вовками, воронами і навіть повішеними людьми та відрубаними головами. Але вони надійно служили. І цей теж так буде. Знаєш стару поговірку про щит? Дуб і залізо вірно мене захищає…»

«А інакше помру, і ніхто не згадає,» закінчив Данк. Він давно забув ці рядки. Старий колись навчив його. «Скільки ви хочете за нову ободу і решту роботи?» спитав він Пейта.

«З тебе?» Пейт почухав бороду. «Мідяк.»

15

Дощ практично зупинився, коли перші промені світла з’явились на сході, але свою справу він зробив. Коли люди лорда Ешфорда розібрали бар’єри, турнірне поле являло собою одне велике болото з сіро-бурої грязюки та вирваної трави. Щупальця туману крутились по землі неначе прозорі білі змії, поки Данк йшов до місця зустрічі. Сталевий Пейт йшов разом із ним.

Трибуна глядачів вже почала заповнюватись, лорди та леді міцно кутались в свої плащі, рятуючись від ранкової прохолоди. Простий народ теж збирався, сотні з них вже стояли біля загорожі. Як багато прийшло подивитись на мою смерть, гірко подумав Данк. Але він помилявся. Через кілька кроків якась жінка вигукнула, «Щасти вам!» Старий виступив вперед, взяв його за руку, промовивши, «Нехай боги дарують вам силу, сір.» Жебракуючий монах в подертій коричневій робі вигукнув благословення для його меча, а дівчина поцілувала його в щоку. Вони тут заради мене. «Чому?» спитав він Пейта. «Хто я для них?»

«Лицар, який пам’ятає про свої клятви,» сказав коваль.

Вони знайшли Реймана біля майданчика для претендентів на південному краї поля. Він чекав їх разом конями для кузена і Данка. Грім неспокійно смикався під вагою крінета, чемфрона та кольчуги. Пейт оглянув броню і оголосив, що це хороша робота, навіть незважаючи на те, що її робив не він. Звідки б не взялась броня, Данк був вдячний за неї.

А потім він побачив інших: одноокого чоловіка з напівсідою бородою, молодого лицаря в смугастому чорно-жовтому сюрко з бджолами на щиті. Робін Ріслінг і Хамфрі Бізбері, вражено зрозумів він. І сір Хамфрі Хардінг з ними. Хардінг був верхи на рудому корсері Ейріона, тепер одягнутого в червоно-білу броню.

Він підійшов до них. «Сіри, я в боргу у вас.»

«Справжній боржник тут Ейріон,» відповів сір Хамфрі Хардінг, «і ми маємо намір змусити його розплатитись.»

«Я чув у вас зломана нога.»

«Ви чули правду,» відповів Хардінг. «Я не можу ходити. Але поки я тримаюсь в сідлі, я можу битись.»

Рейман потягнув Данка вбік. «Я сподівався Хардінг захоче ще раз зустрітись з Ейріоном, і він справді захотів. Виявилось, що інший Хамфрі — то чоловік його сестри. Егг привів сіра Робіна, якого він знав з попередніх турнірів. Отже, у нас є п’ятеро.

«Шість,» зачудовано сказав Данк, показуючи рукою. Лицар підійшов на майданчик, позаду його сквайр вів бойового коня. «Усміхнений Шторм.» На голову вищий за сіра Реймана і майже однакової ваги з Данком, Ліонель був одягнутий в шовкове золоте сюрко з вишитим оленем Дому Баратеонів. В руках у нього був шолом з оленячими рогами. Данк протягнув йому руку. «Сір Ліонель, я не можу переказати свою вдячність вам, за те, що приєднались до нас і сіру Стеффону за те, що переконав вас.»

«Сіру Стеффону?» здивовано глянув на нього сір Ліонель. «Це був ваш сквайр, який прийшов до мене. Ейгон. Мій власний сквайр намагався його прогнати, але той