Олександр Петрович Довженко - Повість полум'яних літ

полювала за ними і не вполювала. Вони підійшли до своєї хати.

 — Хто тут? — пролунав незнайомий голос вартового.

 — Свої.

 — Тут зайнято.

 Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовиків спало вже на долівці, на ліжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навіть на столі й тихо стогнав.

 Вони пішли до Антоніни. Там було те ж саме. Тоді Антоніна постелила їм шлюбну постіль у садку на старих санях. Вони були щасливі під відкритим зоряним небом.

 — Яке небо! Іване, глянь... Кінчилась наша війна.

 — Ні. О ні!

 — Яке величезне неймовірне життя! Яка війна!

 — Ага.

 — Ми ніде про це не читали.

 — Не читали, не думали. І ніхто не думав.

 — Все наче сон.

 — І мені. Так, ніби ми ціле сторіччя прожили.

 — Атож. Ти помітив? Все-все стало іншим. Все змінилось.

 — Так. І я?

 — І ти.

 — А ти?

 — І я. Але ж ти весь вже зі мною?

 — А ти?

 — Мені здається — так. А ти?

 — Я? Пам'ятаєш, я не раз казав тобі перед війною про свою жадобу до життя?

 — Так.

 — Мені завжди хотілось ніби роздвоїтися, розмножитися, розірватися на сто шматків, і щоб кожна моя частина жила, й творила, й пізнавала різне гарне, і щоб все це був я.

 — Пам'ятаю.

 — Тобі вже нічого не шкода там?

 — Ні.

 — Ти любиш мене?

 — Я люблю тебе.

 — Я люблю тебе. Я люблю в тобі все — люблю землю, по якій ти так багато пройшла. Люблю небо й повітря, яким ти дихаєш.

 — Коханий мій.

 — Кохана моя. Я люблю тебе, як хліб і мед і як воду. Люблю цей сад, і цей берег, і Дніпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього, й сміялась на його піщаних берегах.

 — Я заплющу очі, — кажи.

 — Я багато... вбив.

 — Не треба.

 — Не буду. Я ж бо й сам весь поранений...

 — Ні. Ні. Кажи, що ти думав.

 — Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо біля основ життя. Вся найголовніша праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, якої шукають художники, поети, всі пейзажі, всі сходи й заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, — все, що дороге й любе живій людині, все це наше. Роса вечірня і вранішня роса...

 — Роса! Іваночку, як я люблю вранішню росуі

 — Багато людей не знають, що то — роса.

 — Бідні.

 — Їм не потрібна роса. В них інше щастя. Схід Сонця їм теж ні до чого.

 — Так. Вони ніколи не бродили по росі босоніж.

 — В них дуже тоненькі підошви.

 — Я б усіх примусила ходити по росі.

 — Це поки що неможливо.

 — Чому?

 — Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранішню росу. Навколо неї цвістимуть сади. А в квітучому саду неможливо не те що вбити, а навіть лаятись.

 — Правда. Я пам'ятаю...

 — А зараз не роса людині, а дах потрібен.

 — Не треба мені даху. Я хочу спати з тобою просто неба й бачити зорі.

 Так почалось їх нове життя.

 Дорогою війни йшли вдалині силуети машин і гармат. До них долинала нічна музика таємних пересувань, чи то їм здавалось, поки вони не поснули.

 На високій дніпровій кручі біліли руїни. На руїнах зацвітала перша молода вишня. А за вишнею в прозорій синяві ночі далеко внизу мерехтіла, танучи у пітьмі, могутня дніпрова повідь.

 І от на Уляну найшов сон.

 — Хто тут?

 — Кияни, — сказав той, що підійшов. — Князь Святослав і воїни. Ми — сон.

 — Ні, ні... — прошепотіла Уляна. — Хіба може приснитися людина людині через тисячу років?

 — На цьому місці, так, — сказав Святослав. — Це старий берег. Он там стояли мої човни.

 — Але ж які літа минули. Століття пройшли...

 — Вони зійшлись нині край твоєї постелі, ланки часів минулих і літа прийдешні.

 — Не розумію, не збагну... Іване. Ти спиш? Іване...

 — Яка древня трава, — сказав Святослав і взяв жмут трави, — і так само пахне. І ті ж зорі. І Дніпро вже тоді був старий, коли я линув думкою за Дунай.

 — Але чому цієї ночі... товаришу генерал? Ви хочете хрестити моїх дітей?.. Іваночку, це ти?

 — Що тобі?

 —Ти спав?

 — Ні.

 — Ні?..

 — Я думав про Дунай.

 — Ой коли? Скажи, коли це було?

 — Га? Не знаю. Я сплю, я сплю під цим небом.

 — А що ти сказав? Іваночку, що це було!

 — Що було?

 — Ти сказав про Дунай. Ти сказав, що всі сторіччя зійшлись, розірвані... Що ти ще сказав? Ну, пригадай!

 — Це тобі приснилось.

 — Мені страшно. Це така давнина... Що це було, ти зрозумів? Що це?

 — Це було почуття. Тільки це сон.

 — Та хіба ж може двом приснитись той самий сон? Пригорни мене, пригорни мене. Боже, як хороше... Які зорі! Які! Ми щасливі. Та хіба ж можна бути такими щасливими?!

 Він обняв її своїми міцними руками.

 Вона дивилась на зоряне небо, і дорогоцінна таїна щасливого майбутнього засвітилась у її очах.

 Світало.

 Незабаром все Правобережжя Дніпра прийшло в рух. Всі чотири українських фронти від поліських боліт до самого Чорного моря знялись помахом єдиної руки й рушили на захід.

 Але коли скресли раптово ріки і древній бог весняної грязюки пустив у діло свої ресурси, що ні кінному, ні пішому не стало ходу, куди не поткнись, загули моторизовані армії, забуксували, залаялись всіма мовами водії машин і стали.

 Тоді чотири українських фронти відокремились від своєї техніки з самою лише легкою зброєю й пішли наперекір стихіям і воєнним доктринам громити ворога й гнати його так, як не гнав ще ніхто ніколи.

 Багато напишеться книг про цю дивовижну весну, багато складуть пісень, наукових праць та спогадів.

 Ненависть воюючих була такою великою, незліченні маси обох сторін так пристрасно жадали загибелі одна одній, убитих було так багато, що смерть часом ніби відмовлялась приймати загиблих, і тоді вони ніби проламували вутлий човен життя і, здавалось, силою поринали в небуття нескінченними Дантовими рядами. Інші ж виходили живими з самих глибин пекла й, оглядаючись з наївним подивом