Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і в'язень Азкабану

послухай, - засміявся Рон, - бачиш сьогоднішній розклад? Дев'ята ранку - віщування. А ось нижче: дев'ята ранку - маґлознавство. А... - Рон нахилився до розкладу, не вірячи очам, - дивися, ще нижче: числомагія - дев'ята ранку. Звичайно, ти серед нас найздібніша, але ж не настільки, щоб бути водночас на трьох уроках!

- Не мели дурниць, - промовила Герміона. - Звісно, водночас на трьох уроках я не буду.

- Але ж...

- Подай мені джем, - попросила Герміона.

- Але...

- Ой, Роне, чого тебе так турбує мій розклад? - огризнулася вона. - Він насичений, але ж я кажу: ми з професоркою Макґонеґел все владнали.

Тієї миті до Великої зали зайшов Геґрід. На ньому був довгий плащ з кротячого хутра, а його величезна рука неуважно погойдувала мертвого тхорика.

- Дай боже! - привітався він, зупинившись на півдорозі до вчительського столу. - Ви будете першими учнями на моєму першому уроці! Відразу по обіді! Я вже не сплю з п'ятої ранку... си готую... Маю надію, шо всьо буде файно... Уявляєте: я - Вчитель!..

Він широко всміхнувся і попрошкував до вчительського столу, і далі погойдуючи тхорика.

- Цікаво, що він понавигадував? - стурбувався Рон.

Зала почала порожніти, учні поспішали на свої перші уроки. Рон подивився в розклад.

- Треба йти. Віщування аж на верхівці Північної вежі. Туди добиратися хвилин десять...

Вони поспіхом доїли сніданок, попрощалися з Фредом і Джорджем і пішли до виходу. Коли проминали слизеринський стіл, Мелфой знову прикинувся зомлілим, і всі довкола зайшлися реготом.

До Північної вежі замку було далеченько. За два роки в Гоґвортсі вони ще не встигли вивчити весь замок, а в Північній вежі взагалі ніколи не були.

- Тут... десь... має... бути... коротший... шлях, - захекано мовив Рон, коли вони подолали вже сьомі сходи й опинилися в незнайомому місці, де не було нічого, крім великої картини з зображенням галявини.

- Думаю, нам сюди, - показала Герміона на порожній коридор праворуч.

- Та ні, - заперечив Рон. - Там же південь. Бачиш, з вікна видно озеро.

Гаррі поглянув на картину. На галявині щойно з'явився товстенький, сірий у яблуках коник, що безтурботно поскубував травичку. Гаррі вже звик до картин, персонажі яких виходять за рамці, щоб відвідати одне одного, і йому завжди подобалося за ними спостерігати. Наступної миті услід за коником, брязкаючи обладунками, на картині виринув опецькуватий лицар. Судячи з травинок на його залізних колінах, він щойно бебехнувся з сідла.

- Ага! - заволав він, побачивши Гаррі, Рона й Герміону. - Як ви смієте топтати мої приватні землі?! Що, прийшли погигикати з мого падіння? Геть! Пройдисвіти! Негідники!

Вони здивовано дивились, як лицар-опецько видобув із піхов меча й почав люто ним розмахувати. Але меч був йому задовгий. Змахнувши надто різко, лицар утратив рівновагу і гепнувся обличчям у траву.

- Не забилися? - підійшов до картини Гаррі.

- Геть, трясогузко! Назад, мерзенний гультіпако!

Лицар вхопився за руків'я меча і звівся на ноги. Проте меч вгруз у землю, і хоч як він його смикав, не піддавався. Зрештою лицар знесилено бухнувся на траву й підняв забрало, щоб витерти з чола піт.

- Послухайте, - скористався Гаррі передихом у боротьбі з мечем, - ми шукаємо Північну вежу. Може, ви знаєте туди дорогу?

- Негайно на пошуки! - лицар зненацька змінив свій гнів на милість. Він звівся на ноги і вигукнув:

- За мною, любе товариство! Досягнемо мети або загинемо в борні!

Він знову безуспішно смикнув меча, тоді з таким самим успіхом спробував осідлати свого товстенького коника, і врешті вигукнув:

- Підемо пішки, шляхетні панове й чарівна панно! Вперед! За мною! - І він, брязкаючи обладунками, побіг до краю картини, а тоді зник з очей.

Друзі помчали слідом, орієнтуючись на брязкіт. Зрідка вони встигали помітити, як він перебігав через якусь картину.

- Будьте мужні, найгірше ще попереду! - репетував лицар, виринувши серед переляканих пань у кринолінах. Це полотно висіло на стіні перед вузенькими гвинтовими сходами.

Гучно відсапуючись, Гаррі, Рон і Герміона подерлися тими запаморочливими сходинками і зрештою почули над головами збуджений гамір - це означало, що їхній клас був десь поряд.

- Прощавайте! - вигукнув лицар, пірнаючи головою в картину з якимись зловісними ченцями. - Прощавайте, браття по зброї! Якщо коли-небудь вам знадобиться шляхетне серце і сталеві м'язи, покличте сера Кадоґана!

- Авжеж, покличемо, - буркнув Рон, щойно лицар щез із очей, - особливо, коли нам забракне психа.

Ще кілька сходинок, і вони опинилися на крихітному майданчику, де з'юрмився майже весь клас. Ніде не було жодних дверей. Рон штовхнув Гаррі ліктем і показав на стелю - там був округлий люк з латунною табличкою: «Сивіла Трелоні, вчителька віщування», - прочитав Гаррі. Але як туди потрапити?

І наче у відповідь на його запитання люк раптом відчинився, і звідти просто до Гарріних ніг спустилася срібляста драбина. Усі вмовкли.

- Ти перший, - усміхнувся Рон, і Гаррі поліз по драбині вгору.

Він опинився у надзвичайно химерному класі. Власне, то був не клас, а щось середнє між мансардою і старомодною кав'ярнею. У кімнатці, залитій тьмяно-червоним світлом, тіснилося зо два десятки крихітних круглих столиків, оточених крісельцями з ситцевою оббивкою і пухкими пуфиками. На вікнах завіси, а численні настільні лампи задрапіровані темно-червоною тканиною. У кімнаті стояла задуха: вогонь, що палав у каміні, нагріваючи великий мідний чайник, насичував усе тяжким, млосним запахом. Полички вздовж заокруглених стін були заставлені запиленими перами, недогарками свічок, колодами заяложених карт, незліченними кришталевими кулями та силою - силенною чайних чашок.

Рон вигулькнув з-за Гарріного плеча. Поступово довкола них зібралася решта учнів. Вони пошепки перемовлялися.

- А де ж вона? - здивувався Рон.

Звідкись із напівмороку раптом пролунав м'який майже потойбічний голос.

- Вітаю вас, вітаю, - мовив голос. - Як гарно побачити вас нарешті в реальному світі!

Коли професорка Трелоні вийшла до каміна, Гаррі чомусь відразу уявив собі велику блискучу комаху. Вона була неймовірно худа, великі окуляри в декілька разів побільшували її й без того великі очі, а тіло було закутане в тоненьку, з блискітками, шаль. З її довгої шиї звисало безліч ланцюжків і намиста, а пальці й руки були всіяні перснями та браслетами.

- Сідайте, діточки, сідайте, - запропонувала вона, і всі, штовхаючись, почали всідатися: хто у крісельця, а хто на пуфики. Гаррі, Рон і Герміона вмостилися за одним столиком.

-