Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

це родзинка Дня студента, його сутність, його нерв і з'єднувальна тканина. Високий швидко виборов пиво, і ми помчали назад. Ще цілих п'ять хвилин. Моторний цей Високий. Тягну його на старе місце. Там мають чекати Евка з Йолькою. Вони вже стоять і цмулять пиво товаришів Високого. І нарешті є! Казик!!! Починається скакання верхи. Високий одразу дошолопав, що мені погано видно. Запропонував свої плечі. Раз-два — і я на ньому! «На голові її заквітчаний вінець, в руці вона трима зелений хмелик. Попереду тупцює баранець, над головою пурхає метелик!» — співаємо ми. Одне велике стадо співочих баранців із занесеними руками і з екстазом в очах. Голову заклала би, що в повітрі роїться від метеликів. Білянки, лимонниці, махаони, адмірали. Хтось подає мені запальничку, і я спалахую разом із іншими. Боже, заради таких миттєвостей варто жити! Варто палати. Даю Високому перепочити. Тепер моя улюблена «Леве, леве, леве, льоф, льоф, льоф». Я знов угорі. Довкола мене море голів і ліс рук. Ми розхитуємось у ритмі труб. А на сцені Казик із білявою чуприною і в червоній сорочці викидає свої колінця. «Казикова румба», — як каже Евка. Нехай ця мить триває. Нехай це ніколи не закінчується.

Бравий хлопець той Високий, а я навіть не знаю, як його звуть. Напевно, Пйотрек, або Мартін, або Міхал. Нехай собі відпочине на «Пісенці юних веслярів». Обіч нас кілька хлопців збилися в тісне коло, й воно вирує, тлумлячись по людях. Ми трохи відсуваємось убік, до Евки. Здається, це сон! Високий не звертає на неї уваги! Він заробляє у мене сто балів! Евка приклеїлася до якогось міцного білявця зі значком «Apple». Ми переморгуємося, гарні «коники» трапилися нам цього року. Обидві чекаємо на «Польщу». Є! «Досвітні зорі, досвітні зорі, коли іду у Сопоті над морем, брудна стежина до води веде мене. Балтика нафтою тхне». А коли ми разом із Казиком співаємо приспів: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу тут, тут, тут!», то забуваємо про користолюбних політиків і про чергову гнилу реформу, про сорок відсотків безробіття й про відсутність перспектив. Ми пишаємося, що живемо саме тут, у цій злиденній, зневіреній, засміченій країні десь між Німеччиною й великою Росією, тобто тим, що від неї зосталося.

— Не тепер, на «Целині», добре? — Він киває.

От і «Целина». Високий танцює, і я разом із ним над пульсуючим натовпом. «Долоні колишуться. Дві екзотичні квітки. Целина нага на балеті…» Сурмлять саксофони, а я вимахую курткою, вона знову стягнулася разом із блузкою. По чотирьох пивах складно намацати потрібні ґудзики, але без паніки, це ж не атомна станція. Вирують зірки, над сценою мигтять прожектори. Блакитні й зелені. Жовті. Що таке щастя? Це пісенька Казика. Море юних голів. Терпке травневе повітря. Вимахування курткою над спітнілим натовпом.

Уже по всьому. Високий мокрий від утоми. Я теж, добре, що принаймні не відчуваю холоду. А холодно, бо ми паруємо, як чайники. Я ще не відчуваю крепатури у стегнах від кількагодинного стрибання. Завтра буде важко рухатися. Але тільки завтра.

* * *

I от ми після Дня студента.

— Я підвелася вранці з ліжка й одразу беркицьнула на спину, — поінформувала нас Йолька. — Мабуть, старію. Ще торік я могла скакати півночі.

— Я теж зав'язую з тим Днем студента. Це не на мою печінку.

— І не на мою шкіру, — докинула я захриплим басом. Після вчорашніх співів наші голоси сіли на октаву. — А стільки викинула на косметичку перед забавою. Погляньте на моє чоло.

— Начеб ти забула змити суничну маску, — оцінила Йолька.

— Дуже дякую. Ти вмієш утішити.

— Мені ти і так подобаєшся. Особливо зліва, отой Вілліс.

— Нічого не розумію, — прохрипіла Йолька. — Який іще Вілліс?

— А це у нас такий шифр.

— Скажи краще, як ти дісталася додому? — поцікавилась Йолька.

— Я думала, це ви мене дотягли. Хіба ні?

Евка покрутила головою.

— Ми загубили тебе одразу перед виходом.

— У такому разі не знаю. Це таємниця.

Ми довго сиділи мовчки, вслуховуючись у пошум дощу.

— Мене, здається, попускає, — повідомила нам Йолька.

— А я й далі маю в голові розсипані «пазли», — прохрипіла Евка.

— До завтра вони складуться, — втішила я її.

— Мусять, бо в мене важлива зустріч.

— Із «коником»? — зацікавилась Йолька. — До речі, цікаво, як там наші коники?

— Вони, напевно, лікують опіки на шиї й мозолі на плечах. Принаймні мій. Він витримав п'ять пісень. А було що тримати, я додала три кілограми, — поплескала я себе по стегнах.

— Ти все одно важиш менше, ніж Евіта.

— Але Евку тримати, як надувне коло. Всюди м'ясце. А я, як парасолька з поламаними спицями. Шпичасті стегна, гострі лікті й місцями целюліт…

— Високий видавався дуже задоволеним. Ти залишила йому координати?

— Ні, я розчинилась у натовпі. Навіщо псувати гарний спогад? Ми зустрілися б при сонячному світлі, і все зникло б. А так я завжди пам'ятатиму про День студента, проведений із Симпатичним Незнайомцем.

— Не викручуйся, не викручуйся, — втрутилась Йолька. — Ти просто втікаєш від реальності. Варто появитися гарному хлопцеві, як ти зразу закладаєш ноги за пояс. Волієш здалеку зітхати, ідеалізувати.

— А нехай навіть і так?

— Потім не плач, що нікого не маєш. У тебе, Евко, теж застій? Чи ректор робить якісь кроки?

— Гм. Я маю бути в його кабінеті завтра об одинадцятій. Тому я так посилено працюю над укладанням «пазлів».

— Ти маєш бути в панчохах чи без?

— Без, зате в нашийнику і з батогом, — огризнулась Евка. — Чому ти така гидка?

— Я просто пожартувала, — скривджено відповіла Йолька. — Хотіла тільки тебе розрухати, поки це зробить твій ректор.

— Йолько! — крикнула я.

— О Боже, Малино, — Евка вхопилася за голову. — Мені аж у скронях затріщало. Ніде людина не має спокою. Мабуть, піду додому, хтось із вас має охоту мене доволокти?

— Ми теж з бодуна, але я можу поставити вам таксівку. Віктор знайшов мені роботу на вакації.

— Ти щаслива. А я навіть не починала шукати.

— Люба, якби я покладалася тільки на щастя, — прохрипіла Йолька. — Просто я вибираю потрібних людей.

— Дякую за зізнання, — озвалась Евка.

— Я мала на увазі Віктора та його знайомих, — пояснила Йолька. — А щодо вас? Товариство двох коників-стрибунців іще нікому не зашкодило.

29.05. Сесія не за горами, тож треба розслабитися. Подихати повітрям. Тільки от де?

— Походите зі мною по крамницях? — запропонувала Йолька. — Поможете вибрати сукню.

— Шлюбну? — зацікавилась Евка. — Гаразд, чому б і ні.

— Ти купуєш чи береш напрокат? — запитала я.

— Певно, що купує. В найкрутішому весільному салоні.