Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

тогді пили. / Увесь день весело гуляли / І п’яні спати полягали; / Енея ж ледве повели»[197]; або: «Щодень було у них похмілля, / Пилась горілка, як вода; / Щодень бенкети, мов весілля, / Всі п’яні, хоть посунсь куда»; або: «Пили, як брагу поросята, / Горілку так вони тягли» тощо). До цієї п’яної свідомості письменник апелює, згадуючи минуле, зокрема Запорозьку Січ («Жінок там на тютюн міняють, / Вдень п’яні сплять, а крадуть в ніч»[198]). Карфагенська цариця Дідона, споглядаючи наближення козацького кочовиська, ласого до пияцтва та розваг, радісно вигукує: «Відкіль такі се гольтіпаки?».

Муза постає в поемі як спокуслива молодиця, тобто сповнена здорового інстинкту народна жінка: «Я музу кличу не такую: / Веселу, гарну, молодую…»[199]. Ігноруючи депресивні страждання, Котляревський цим принципово відрізняє себе від похмурого імперського поета Вергілія, утверджуючи тотально веселу настанову («Я сліз і охання боюся / І сам ніколи не журюся…»[200]). Ця настанова свідчить про тотальність бажання. Адже потрібно було актуалізувати національну протидію деструктивним страхам, породженим імперським поневоленням.

Поселяючи, «вкореняючи», як сказав би В. Неборак, мандрівного Енея та його п’яний рід (позбавлений самосвідомості), Котляревський символічно пророкує своєму «племені» прозріння у свідомості, яке й «удержить» «на вічне врем’я / Імення, мову, віру, вид»[201]. Отже, образ Енея Котляревського, що символізує свідомість народного Его «в зародковому, рефлексивному стані», є несвідомим синівським тілом, яке прагне найінтенсивнішого «насичення чуттєво-фізіологічними радощами тілесного буття»[202]. Знедуховлене буття, як зазначає В. Неборак, «западається в тілесний вимір. Неритуалізоване тілесне буття розростається, як тісто, не визнає меж, поглинає людське існування. Це надтіло боїться поменшення, покари, знищення»[203]. Лише страх переслідування, що символічно зображений як переслідування богами, спонукає Енея відмовлятися від насолод, бо фіксація на них — смертоносна. Абсолютизований сексуальний потяг означає западання у тотальне Тіло як у безпросвітну тьму, на основі чого несвідома Троя перетворюється на «скирту гною». А десексуалізація сприяє пробудженню суб’єкта, який починає усвідомлювати свою апокаліптичну ситуацію.

Цілковите задоволення бажання ослаблює тривогу переслідування, тому боги активізують інстинкт смерті, щоразу з’являється нова негативна ситуація, яку вони провокують, щоб Еней не впав у небуття. Сюжет «Енеїди» є не так пошуком втраченої свідомості (сюжет відбудови національної пам’яті буде розвивати Т. Шевченко), як пробудженням національного суб’єкта у пошкодженому материнському тілі. В Енея немає минулого, все у минулому і теперішньому звелося до самозабуття (Січ, як і Троя, — стала «купою гною»), але Еней має сповнене вітального материнського інстинкту, жадібне до насолоди тіло. Його діяльність є несамовито парубоцькою («Пили до ночі та гуляли / І п’яні спати полягали, / Еней був п’яний, єлє жив»). Його улюбленим об’єктом, як і всього чоловічого кочового товариства, є «грішні жіночки» як стимул потягу до насолоди і задоволення життям. Тільки страх переслідування змушує відмовитися від тотальності насолод. Так Еней не покинув би Дідону, але йому «приказано втекти», бо така вища воля: символічно — воля батьківської божественної інстанції або Над-Я (Супер-Его), яке змушує сформуватися національне Я (Его), попри тотальність інстинкту. Отже, активізуючи тривогу переслідування в подорожі Енея, боги, що символізують вищу свідомість, або Супер-Его, змушують Енея (що символізує низьке Его) пригнічувати інстинктивні бажання. Втеча від Дідони є символічною картиною пригнічення, тобто гальмування інстинктів, й означає народження в реальності національного Его з витісненої сексуальності.

Порівнюючи Вергілія і Котляревського, В. Неборак не помічає істерії вергіліївського пост-Тексту: «У Вергілія боги не дрімають, не западаються у стан безволля, не-свідомості. Вони — образи постійно присутніх сил… “Людське, занадто людське” богів Котляревського — це маргінальне, занадто маргінальне, людське на межі деградації, позбавлене моралі, сорому, демонізоване людське…»[204]. «Енеїда» Котляревського з допомогою барокового сміху долає вергіліївську істеричність, щоб несвідома (тому і п’яна!) новонароджена Україна побачила себе, свою несформованість, виявила непереборне бажання розвиватися до самоусвідомленості. Цілком справедливо визнати, що Котляревський виходив з позиції монотеїзму і написав «глибоко моралізаторський твір»[205]. Крім цього, «Енеїда» засвідчила, що український материнський інстинкт життя значно перевершує інстинкт смерті, що й спонукає українське Его відроджуватися в абсолютно мертвій ситуації, відроджуватися із самої смерті — як психічної пустоти.

В образі Енея Котляревського обігрується параноїдно-шизоїдний характер на основі проекції орально-садистських та анально-садистських фантазій, що відповідають першій стадії онтогенезу. Обігрування інфантильних сексуальних бажань, пов’язаних з проникненням в материнське тіло та його символічним заплідненням, заодно химерно утверджує Енея як праотця, що відповідає патріархальному уявленню про національний родовід: «Еней збудує сильне царство / І заведе своє там панство; / Не малий буде він панок. / На панщину ввесь світ погонить, / Багацько хлопців там народить / І всім їм буде ватажок»[206]. Тобто не жінка, а Еней народжуватиме, так само, як це має місце в Біблії, а також в давньоіндійському епосі «Махабхарата», де чоловік-батько входить в жіноче (материнське) тіло, щоб відродитися в образі сина, або у сакральних текстах Бхагават-Гіти про Брахму-отця як прародителя всіх людських істот[207].

Інстинкт смерті, за теорією Кляйн, проявляється як знищувальна атака, переслідування[208]. Обраний Котляревським сюжет є глибоко символічним: українсько-троянське Его, переслідуване імперським Супер-Его, прагне у загальноєвропейський аристократичний «сюжет». Як відомо, надмірність страхів переслідування зумовлює масштабне гальмування лібідозних бажань, інстинкту життя. Однак в «Енеїді» постійно розщеплюються образи страхітливих переслідувачів з допомогою їх пониження сміхом, завдяки чому звільняється простір для інстинкту життя і любовних бажань, які не гальмуються. Котляревський у такий спосіб позбавляє Україну страху сказати новонароджене слово, «Енеїда» звільняє простір для Шевченкового «Великого Слова».

Два небезпечних об’єкти в онтогенезі — погані груди і поганий пеніс, що в українському філогенезі означають у цілісному об’єкті погану Російську імперію, в «Енеїді» стали прототипом знесилених внутрішніх і зовнішніх переслідувачів. Бурлескна побудова образів страхітливих фігур переслідування означала, що вони не здатні розщепити Енея на його шляху до свого «царства-панства», адже він сам їх успішно розщепить з допомогою веселого сміху. Подолання страхів означає звільнення бажання, тобто радісне воскресіння національного суб’єкта після тотальної смертельної депресії. На такий крок здатний письменник, який у своєму свідомому і несвідомому пристрасно відданий своїй матері і вітчизні. Переживаючи цю любовно-родинну місію Котляревського, Шевченко писатиме: «Згадаю Енея, згадаю родину, / Згадаю, заплачу, як тая дитина»[209]. А у нашому часі це дає привід В. Небораку стверджувати про християнську сутність античної «Енеїди», пов’язати її з аристократичним протистоянням «злому духові народу» і з бажаним пробудженням в його материнському лоні духовного — «через дешифрацію тілесного»[210].

Отже, «Енеїда» є новітнім українським сюжетом, який мав приховане відношення