Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

тринькати грошей. Вона лиш на рік старша за нього, але куди більше знає про життя!.. Певна річ, він повинен також писати їй з кожною поштою і щовечора молитися перед сном. Бог дуже добрий, він берегтиме його. А вона теж молитиметься за нього, і через кілька років він повернеться додому страх яким багатим і дуже щасливим…

Хлопець слухав її насуплено й мовчки. Близька розлука з домівкою краяла йому серце.

Але не це одне хмурило й гнітило Джеймса. Хоч який він був недосвідчений, проте сильно відчував, що Сібіл загрожує небезпека. Залицяння цього світського джиґуна не віщувало їй нічого доброго. Він був аристократ, і Джеймс ненавидів його вже за це, ненавидів безвідносно, за якимсь незрозумілим класовим інстинктом, якому скорявся. Усвідомлюючи поверховість та марнославність материної вдачі, Джеймс бачив у цьому величезну загрозу для Сібіл, для її щастя. Діти завжди починають з любові до батьків, а дорослішаючи, вони судять їх і часом навіть прощають.

Мати! Він давно мав на думці дещо запитати в неї — довгі місяці воно не давало йому спокою. Слово, ненароком почуте в театрі, глузливий шепіт, що долинув до його вух одного вечора, коли він стояв біля входу за лаштунки, розбурхали в ньому цілий ланцюг пекучих здогадів. Він пам’ятав, що тоді воно ошпарило його, немов удар батогом в обличчя. Навіть зараз його брови стяглись, аж глибока зморшка пролягла між ними. Здригнувшись від болю, він конвульсійно прикусив нижню губу.

— Ти зовсім не слухаєш мене, Джіме! — скрикнула нараз дівчина. — А я сную для тебе такі захопливі плани на майбутнє! Скажи хоч що-небудь.

— Що ж тобі сказати?..

— Ну, що ти будеш гарним хлопчиком і не забуватимеш нас, — мовила Сібіл, усміхаючись до брата.

Він здвигнув плечима.

— Ти, Сібіл, мабуть, скорше забудеш мене, ніж я тебе.

Вона зашарілася.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Таж я чув, що в тебе є новий знайомий! Хто він такий? Чому ти не розповіла про нього мені? Це знайомство до добра не доведе.

— Джіме, облиш! — вигукнула вона. — Ти не повинен зле говорити про нього. Я його кохаю!

— Але ж ти навіть імені його не знаєш! — заперечив брат. — Що він за один? Я маю право це знати.

— Його звуть Чарівний Принц. Хіба тобі не подобається таке ім’я? Ох ти ж, мій дурнику! Ти мусиш це ім’я запам’ятати. Якби ти тільки побачив його, то повірив би, що кращого за нього немає в цілісінькім світі! Ось коли ти повернешся з Австралії і познайомишся з ним, він тобі ще й як сподобається! Він усім подобається, ну, а я… я кохаю його. Я б так хотіла, щоб ти був сьогодні в театрі! Приїде він, а я гратиму Джульєтту. О, як я її зіграю! Лишень уяви собі, Джіме, — бути закоханою і грати Джульєтту! Коли він сидить перед тобою! Грати для його насолоди! Я навіть боюся, щоб не налякати всіх у залі, — так, я їх або налякаю, або зачарую! Бути закоханою — це піднестися над самою собою. Цей бідолашний бридун, містер Айзекс, знов кричатиме перед своїми завсідниками в буфеті, що я «геній». Досі він тільки вірив у мене, а сьогодні він проголосить мене одкровенням. Я відчуваю це. І все це лише завдяки йому, моєму Чарівному Принцові, моєму прекрасному коханому, моєму богові краси! Але я така бідна проти нього… Бідна! Ну, то й що? Коли злидні вповзають у двері, кохання влітає у вікно! Ось так має звучати прислів’я — їх треба поперероблювати. Бо їх придумували взимку, а тепер літо… Ні, для мене тепер весняна пора — справжній танець квітів під блакитним небом!

— Він аристократ, — похмуро мовив Джеймс.

— Він — Принц! — наспівом протягла Сібіл. — Чого ще тобі треба?

— Він хоче зробити тебе рабою!

— Я здригаюся від думки про волю.

— Ти повинна стерегтись його, Сібіл.

— Хто його побачив — обожнює його, а хто його знає — довіряє йому.

— Сібіл, ти просто збожеволіла зі своєю любов’ю!

Дівчина засміялась і взяла брата за руку.

— Ох ти, дорогенький мій Джіме, в тебе думки — як у столітнього діда! От зажди, колись ти й сам закохаєшся, і тоді зрозумієш, що це таке. Ну не дивись так набурмошено! Тобі б радіти, що, від’їжджаючи, залишаєш свою сестру такою щасливою, як ніколи! Нам обом жилося важко, дуже важко й невесело. Але тепер усе буде інакше. Ти їдеш до нового світу, а я свій знайшла тут… Ось два місця, сядьмо, Джіме, — подивимось, як гуляє гарно виряджена публіка.

Вони усілися серед юрми відпочивальників. Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими вогнистими язичками. У повітрі трепетною хмаркою духмяної пудри зависав білий порох. Величезними метеликами пурхали й колихалися над головами барвисті парасольки квітів.

Сібіл усе пробувала розворушити брата, розпитуючи, що він гадає робити, на що сподівається. Джеймс відповідав сповільна й неохоче. Вони перекидалися словами, як гравці обмінюються фішками. Дівчину пригнічувало, що вона не може запалити брата своєю радістю. Квола усмішка на його понурому обличчі — ото й усе, чого вона домоглася.

Сібіл замовкла. Враз перед нею промайнуло злотисте волосся й усміхнені уста: повз них у відкритому екіпажі проїхав з двома дамами Доріан Ґрей.

Сібіл скочила на ноги.

— Он він!

— Хто? — спитав Джім Вейн.

— Чарівний Принц, — відповіла вона, проводжаючи поглядом екіпаж.

Хлопець, і собі схопившись, міцно стиснув її руку.

— Де? Покажи мені! Де він? Мені треба його побачити! — вигукував він. Але в цю мить запряжена четвіркою карета герцога Бервіка заслонила усе попереду, а коли вона проїхала, Доріанів екіпаж уже зовсім не було видно.

— Вже зник, — сумовито прошепотіла Сібіл, — а я так хотіла, щоб ти його побачив…

— І я хотів. Бо коли він скривдить тебе, я знайду його й уб’ю. Це так само певно, як те, що Бог є на небі!

Сібіл з жахом глянула на брата. Він ще раз повторив свої слова. Вони розітнули повітря, мов кинджал. На Джеймса почали озиратися люди, а якась пані, що стояла поблизу, пирснула сміхом.

— Ходім звідси, Джіме, ходім! — прошепотіла Сібіл. Вона стала пробиратися крізь юрбу, а брат слухняно рушив за нею, радий, що нарешті розважив душу.

Коли вони дійшли до статуї Ахілла, дівчина обернулась і подивилася на брата. Жаль стояв у її очах, а вуста — усміхались. Вона докірливо похитала головою.