Стефані Маєр - Сутінки

Майк сказав не на жарт стурбовано:

— Здається, вона зомліла. Я не знаю, що трапилося, вона навіть пальця не порізала.

— Белло, — тепер голос Едварда був зовсім поруч, у ньому забриніло полегшення. — Ти мене чуєш?

— Ні, — простогнала я. — Йди геть. Едвард засміявся.

— Я вів її до медпункту, — пояснював Майк ображеним тоном, — але вона відмовляється йти далі.

— Я її відведу, — сказав Едвард. Я відчула його посмішку. — Можеш повертатися до класу.

— Ні, — запротестував Майк. — Я повинен подбати про неї.

Раптом щось підняло мене із доріжки. Від шоку в мене розплющилися очі. Едвард легко підхопив мене на руки, наче я важила п’ять кілограмів замість п’ятдесятьох.

— Поклади мене назад, зараз-таки!

Боже, тільки б мене не знудило на нього! Тим часом Едвард рушив із місця, перш ніж я встигла договорити.

— Гей! — крикнув Майк, що враз опинився за десять кроків позаду нас.

Едвард не звернув на нього уваги.

— Ти маєш жахливий вигляд, — сказав він, шкірячи зуби.

— Поклади мене назад, на асфальт, — простогнала я. Хвилеподібні коливання, спричинені ходьбою, ніяк не сприяли покращенню самопочуття. Едвард ніс мене обережно, не притискаючи до себе, втримуючи всю вагу тіла на простягнених руках. Схоже, йому було неважко.

— Отже, ти зомліла, побачивши кров? — запитав він. Цей факт, вочевидь, видався йому дуже кумедним.

Я промовчала, знову заплющивши очі, й, щосили борючись із нудотою, зціпила зуби.

— Навіть не свою кров, — провадив він, явно отримуючи насолоду.

Не знаю, як йому вдалося відчинити двері зі мною на руках, але навколо раптом потепліло, з чого я зробила висновок, що ми зайшли в приміщення.

— О Боже! — важко видихнув жіночий голос.

— Вона зомліла на біології, — пояснив Едвард.

Я розплющила очі. Ми були в дирекції, Едвард крокував уздовж секретарської стійки в напрямку медпункту. Пані Коуп, рудоволоса секретарка, бігла поперед нього, щоб відчинити двері. Підстаркувата медсестра, відірвавшись від роману, здивовано спостерігала, як Едвард заносить мене в кімнату і ніжно кладе на хрусткий папір, що вкривав коричневий вініловий матрац на ліжку. Потім Едвард відійшов до протилежної стіни — далеко як міг у вузькій кімнатці. Його очі світилися від збудження.

— З нею нічого страшного, — переконував він перелякану мед сестру. — Вони на біології визначали групу крові.

Медсестра глибокодумно кивнула.

— Після цього із класу завжди приводять когось. Він придушив смішок.

— Сонечко, — мовила до мене медсестра, — просто полеж кілька хвилин — і все минеться.

— Знаю, — зітхнула я. Нудота потроху миналася.

— Таке часто з тобою трапляється? — запитала вона.

— Буває, — зізналась я. Едвард кашлянув, щоб приховати сміх.

— Ти можеш повертатися на урок, — сказала йому медсестра.

— Мені звеліли залишитися з нею, — він вимовив це з такою переконливою впевненістю, що хоча медсестра й скривила губи, але далі наполягати не стала.

— Піду принесу льоду, щоб покласти тобі на лобика, дорогенька, — сказала вона і поквапилася геть із кімнати.

— Ти був правий, — застогнала я, заплющуючи очі.

— Я завжди правий, але стосовно чого у цьому разі?

— Інколи забивати на уроки — корисно для здоров’я, — я намагалася дихати ритмічно.

— На мить я злякався за тебе, там, надворі, — визнав він, помовчавши деякий час. Тон, яким були сказані слова, наштовхував на думку, що він зізнається у наявності принизливої слабкості. — Я подумав, що Ньютон волочить твоє холодне тіло, щоб поховати у диких лісах.

— Га-га-га.

Я досі не розплющувала очей, та з кожною хвилиною почувалася краще.

— Чесно, я бачив трупи із живішим кольором обличчя. Я турбувався, чи не доведеться мені мститися за вбивство.

— Бідний Майк. Б’юсь об заклад, йому було б несолодко.

— Він мене терпіти не може, — радісно заявив Едвард.

— Ти не можеш знати напевно, — запротестувала я, раптом подумавши — а що коли може?

— Я бачив його обличчя — я впевнений.

— Як ти мене угледів? Я гадала, ти прогулюєш урок.

Я почувалася майже нормально, хоча слабкість, напевно, минула б швидше, якби я пообідала чимось тривкішим за лимонад. З іншого боку, може, це на краще, що мій шлунок виявився порожнім.

— Я сидів у машині, слухав музику.

Нормальна відповідь, аж дивно. Я почула, як відчинилися двері, й розплющила очі. Медсестра зайшла до кімнати з холодним компресом у руці.

— Ну ось, дорогенька, — поклала вона його мені на лоба. — Маєш уже кращий вигляд, — додала вона.

— Я думаю, мені краще, — сказала я, сідаючи на ліжку. У вухах ледь-ледь шуміло, але світ не обертався і світло-зелені стіни поважно стояли на місці.

Я розуміла, що вона зараз змусить мене знову лягти, аж раптом прочинилися двері, й у них з’явилася голова місіс Коуп.

— Маєте ще одного пацієнта, — попередила вона. Я зістрибнула на підлогу, щоб звільнити ліжко для наступного здохляка, і вручила медсестрі компрес.

— Візьміть, мені це не потрібно.

У кімнату похитуючись зайшов Майк, підтримуючи хворобливо-землистого Лі Стівенса — хлопця, що ходив на біологію разом із нами. Ми з Едвардом відійшли до стіни, щоб дати їм дорогу.

— Тільки не це, — пробурмотів Едвард. — Виходь звідси, Белло.

Я поглянула на нього, не розуміючи, в чому річ.

— Повір мені — виходь.

Я повернулась, встигла зловити двері, перш ніж вони зачинилися, та кулею вискочила з медпункту. Едвард вчинив так само.

— Ти дослýхалася до моєї поради! Такого він явно не очікував.

— Я почула запах крові, — зморщила я носа. На відміну від мене, Лі знудило не тому, що він побачив чужу кров.

— Люди не можуть відчути запах крові, — заперечив Едвард.

— Я можу — тому мене ледве не знудило в класі. Вона пахне іржею і… сіллю.

Незбагненна безодня очей дивилася мені просто в душу.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

З-за дверей вигулькнув Майк, ковзаючи поглядом то на мене, то на Едварда. Те, як він зиркнув на останнього, підтвердило Едвардові слова про Майкове ставлення до нього. На мене він подивився просто похмуро.

— Маєш уже кращий вигляд, — звинуватив мене він.

— Майку, тримай свою думку при собі, — попередила я.

— У класі вже не ріжуть пальці, — пробурмотав він. — Ти повернешся на урок?

— Жартуєш? Я оце зараз візьму і піду на урок, наче нічого не сталося.

— Ну, в принципі, так… То як щодо вихідних? Ти не передумала їхати на узбережжя? — говорячи, Майк не забув кинути ще один блискавичний погляд на Едварда, котрий нерухомо як статуя стояв біля секретарської стійки, флегматично дивлячись у нікуди.

Я намагалася відповісти якнайпривітніше.

— Ні, я ж сказала, що поїду.

— Ми зустрічаємося у татовій крамниці, о десятій, — він знову зиркнув на Едварда, переймаючись, чи не забагато сказав у