Людмила Петрівна Іванцова - Живі книги

Але несподівано від того перегляду таке почалося! «Ой… Яка ти тут чудесна!» – зачаровано каже він.

Я відмахуюся, показую, які там чудесні діти, ледве втримую сльози в очах, а він, уявіть собі, сидить, як причмелений, і не відриває очей від екрану!

«Та ти ж не розумієш нічого! Це ж супер!»

«Ти що, з глузду з’їхав? – питаю. – Розплющ очі! Яка ж я чудесна там?! Мов із хреста знята! Очі без блиску, зацькована якась, немов миша в кутку! Я стільки сил доклала, щоб «видавити із себе раба», як сказав класик, а ти…»

Але він не замовкає, тільки показує рукою на екран: «Ріо-Ріта! А ця сукня! А зачіска! Усі ми родом звідти, з тих часів! Жінка-дівчинка! Чи дівчинка-жінка! Лоліта! Ооо… Аж серце закалатало! Дурень твій чоловік!»

Я сиджу ошелешена і вже не сперечаюсь. Особливо про чоловіка. Але… Як же це?! У мене і в самої закалатало серце, і вже не від ностальгії за часами, коли ще тільки набиралися оберти достатку, чоловіки вибудовували амбітні плани й ніщо не віщувало криз і сімейних руйнацій. Поки що там, на галявині, дві родини розстелили на траві покривало, молоді дружини дістають із сумок прості домашні наїдки, чоловіки вправно нарізають ковбасу та ранні огірочки, викладають зелену цибульку, діти казяться поруч на траві, регочуть… Але не лише від цього стислося серце.

Мабуть, уперше в житті мене охопили ревнощі. Безглузді й непоясненні ревнощі! І не до іншої жінки, а до мене колишньої!

Ви собі не уявляєте, що я відчула. Мені аж моторошно стало! Як же це можливо?! Я – майже з того світу… Я себе переробила і перекроїла… Я стала іншою й пишалася цим! Більш вільна, незалежна, сильна й щасливіша, ніж та, колишня! І я дійсно пишалася цим! Почувалася інакшою. Жінкою! А не тою бідачкою, яку можна скрутити в баранячий ріг і запевнити, що вона сама пропаде… Так, вона була доброю, тихою, домашньою… Матір’ю всім – і дітям, і йому. Я любила її. Але вона померла! Я інколи зітхала за нею і вперто нарощувала в собі якості, без яких мені було не вижити. А він…

Але хіба це можливо?! Адже ми зустрілися з ним тоді, коли я вже була інакшою, битою життям, а не такою наївною, як на цьому домашньому відео. І він же, бач, тоді закохався в мене теперішню! Чи напівтеперішню. Може, вловлював аромат тієї Лоліти? Але ж він сам допоміг мені стати інакшою! І що мені тепер було робити, коли мій власний фантом перетягував до себе чоловіка, який… Якби ж то інша жінка, але це було схоже на якийсь голлівудський фільм…

– І що ви?…

Людмила поклала до рота шматочок тістечка, відпила кави, не дивлячись на Амалію. Помовчала. Ковтнула ще шматочок «солодкого гріха» і знову запила, а потім інтригуюче всміхнулася.

– Я? Я тихо встала з дивана… Він мене навіть не затримував, так був захоплений картинками, що тремтіли й рухалися на екрані. Пішла на кухню, випила чарку коньяку за упокій мене колишньої, потім пішла в коридор, де біля вхідних дверей у простінку висів електричний лічильник, й обережно опустила вниз обидва тумблери.

– Ух ти! – видихнула Амалія.

– А то!

– А він же що?

– Почав гукати мене, мовляв, щось трапилося… Я по темному коридору повернулася на кухню, запалила свічки, налила коньяку, тепер обом, нарізала лимончик і трохи ковбаски… І все закінчилося дуже добре. Цілком лірично, романтично й полюбовно.

– Яка ви хитра! – аж сплеснула долонями Амалія. – Експромт при свічках організували!

– Та отож. Як вимушений захід. А потім ми заснули. Ну… не одразу, ви розумієте… Хоча вночі мені марилося те ретро-кіно, я крутилася й думала про несподівано пережите, про себе ту і себе теперішню, про людські стосунки, про колишнього чоловіка. Та й про цього… Котрий теж доклав своїх зусиль до моєї трансформації. Хоч і не був моїм чоловіком. Власне, якщо щиро, узагалі був чоловіком не моїм. І залишається до сьогодні.

Від останніх слів око Амалії тіпнулося і вся почута історія раптом перевернулася з ніг на голову. Вона вловила на собі уважний погляд оповідачки й втупилася у свою порожню чашку.

– Ааа… Бачу, ви досі вірите, що жінка у своєму житті грає лише одну роль. Чи хорошу, чи погану. Вірите в чорно-біле життя? Як у шахах? Ну-ну… Вибачте, якщо зачепила за болюче. Але ж це ви мене вибрали. Ви хотіли почитати чужі історії про чоловіків і жінок… – Людмила відкрила сумочку, дістала люстерко, підмалювала помадою губи. Ще раз глянула на Амалію, яка, здавалося, прокручувала в голові її розповідь від самого початку, намагаючись по-новому розставити фігури на дошці. – Дякую за каву. І за «Наполеон». Колись і в мене чудесно виходив. Для великої родини на великі свята. Бувайте!

Вона підвелася й рушила до сходів.

– Дякую вам! – неголосно промовила навздогін Амалія, зітхнула й залишилася нерухомо роздивлятися порожній посуд на столику.

14

Артур таки поклав на її рахунок ті десять тисяч доларів. Як обіцяв. Він узагалі виконав усі свої обіцянки. Усі пункти плану, який сам і склав, коли вирішив змінити своє життя, почати його спочатку. З іншою. Правда, початок цей був незрівнянним із їхнім колишнім «низьким стартом». А ще його початок цілком міг означати її кінець. Попри куплену квартиру і ті десять тисяч.

Це був стрес такої сили, настільки несподіваний, що вона просто не могла усвідомити того, що сталося. Не знаходила потрібних слів, майже не ставила запитань, зрозуміла, що програла, ще й не почавши гри. Що хай би ким була та, інша, її вагітність, що вже добігала кінця, була козирем з усіх козирів, проти якого в Амалії не було нічого настільки ж вагомого. Адже за шістнадцять років подружнього життя вона жодного разу не змогла сповістити чоловікові такої радісної новини. Не склалося. Не судилося. Не вийшло.

А коли приблизно рік тому Амалія обережно заговорила про всиновлення, Артур якось надто швидко згорнув тему. З другою спробою вийшло так само, і жінка вирішила, що треба дати йому час звикнути до цієї думки. Вона нишком читала в Інтернеті тематичні форуми, роздумувала, яким шляхом краще піти, щоб і швидше, і менше бюрократії, щоб їхній хлопчик (а вона хотіла саме хлопчика, навіть не стільки для себе, як для чоловіка) з найменшими втратами вислизнув із тієї жахливої системи і зажив щасливо в їхній великій сучасній квартирі в центрі