Андрій Кузьменко - Я, Паштєт і Армія

— Нєфрітов, ти у мєня умрьош на тумбочкє.

Схоже, Нєфьодов був не проти. Тумбочку в неврології можна було б порівняти хіба що з інформаційною стійкою в аеропорту Дубаї — там постійно був двіж, мінялися люди й картини життя. Нєфьодов із простого разгільдяя-наркомана за тиждень перетворився у носія цінної інформації, таку собі наворочену бабцю-комп’ютер, яка сидить під під’їздом і відає всім, що діється навколо. Так і цього ранку, зайшовши у відділення, ББ одразу наказав:

— Нєфрітов, докладивай проісшествія.

— Гаврілич насрал в душе!

— Жалко, што нє в ванной, — парирував Борісич. — Што єщьо?

— Обнаружена кровь на століке в душе, — голосом Лєвітана, якому прищемили яйце, продовжував інформувати Нєфрітов.

— Тоже Гаврілич насрал? — без тіні сумніву спробував уточнити ББ.

— Нєізвєсно, товаріщ майор.

— Нє називай мєня майором, Нєфрітов.

— Я Нєфьодов, товаріщ майор.

— Ти — Нєфрітов, — Борісич махнув рукою, показавши цим жестом, що не бажає більше слухати новини, бо вони не особливо відрізнялися від вчорашніх. За ББ, кульгаючи на одну ногу, зайшла Спіца. Її совині очі були вилуплені так сильно, що здавалося, Спіца зараз пукне.

— Нєфьодов, пазаві мнє Колокольчікова, — з надією на ранковий оргазм попросила вона. Але містер Нєфьодов не проходив курсу етики в Йєльському універі та не особливо переймався тонкощами стосунків Спіци і Колокольчіка. Тому він просто сказав:

— Он у Нелькі в терапіі, со вчєра єщьо нє прішол.

ББ в цей момент пробігав у першу палату для огляду, і зробив вигляд, що не чув про Вітю. Він ставився до Колокольчіка, як до старого піаніно, яке шкода викинути, хоч і грає воно, як баян. Але десь у глибині душі ББ розумів, що Віктор у вільний від роботи час своїм уральським хоботом псує весь його напрацьований за довгі роки контингент. Тому єдине, що міг зробити бос, — це обмежити Колокольчіку вільний час.

Натомість, Спіца почула інформацію аж за дуже добре, покрилася плямами, ніби до неї раптом вчепилася екзема, і, затинаючись, перейшла на дуже високі колоратурні нотки в голосі:

— Так, как, как так ік, как, ік так, што, ік кто? Срочно ка, ік мнє…

Нєфьодов ніколи не вчився логіці у Сорбонні, але його маленький мозок мав особливість давати ногам команду «змиватися», коли хтось збоку кричить і гикає. Тож він, стукаючи задниками тапочок по асфальту, погнав за Вітьою.

Старша медсестра Ніна Нікіфоровна також заковиляла у відділення. Вона завжди запізнювалася на роботу чітко на 45 хвилин, але ББ в душі сподівався, що колись вона таки запізниться назавжди. Вона окинула всіх своїм фірмовим поглядом, не то недовірливим, не то доброзичливим, від якого хотілося не то обійняти її, не то дати їй табуреткою по голові. Нікіфоровна сунулася по коридору боком, ніби старий западлянський скунс, водночас спостерігаючи за ББ, який оглядав в палаті офіцера. Під ноги вона теж не дивилася, тож цілком логічно зайшла в шафу з ліками та вивернула всі таблетки на підлогу.

— Уть-іть, — закректала Нікіфоровна, зловила за вухо Роушана (таджика, який нон-стоп третій місяць підряд співав пісню «ай ем зе діско таньчор») і копняком запросила його до ліквідації аварії. Роушан співав свою пісню, не розкриваючи рота, і це було подібно на гудіння людини, яка жує шкарпетку, і паралельно пробує вести телепрограму. Він продовжив її співати, стоячи на колінах і збираючи колеса, і, повірте, показав себе відмінним селекціонером, бо після обшуку його піжами ми витрясли дві пачки препаратів групи «а». За бажанням цього запасу вистачило б на тиждень виключити весь почесний кремльовський караул або підняти на ноги Вождя мірового Пролетаріата.

Я частенько ініціював ревізію кишень наших братів з Азіії. Не то, щоб мені було шкода, що вони проведуть якийсь час на березі Дуже Тихого океана, я просто відповідав за кожну таблетку, а всі вони були на обліку. Дав, наприклад, Гавріличу в пасть пігулку — записав у журнал. А за пропажу двох пачок такої потужної дурі Андрія Вікторовича могли відправити у менш романтичні місця, ніж я тут описую.

Дуже часто ввечері, слухаючи на Боріному бобінному магнітофоні зразка 1971 року плівки, які мені записувала з польського радіо та надсилала мама, я здригався від стуку в вікно. А відкривши його, прирікав себе на годинну мурчалку з численними наркоманами, що населяли наш госпіталь і просили виділити їм в якості компенсації за важкий трудодень хоч якийсь засіб для стирання пам’яті. Жодного разу я не піддався на провокацію і зовсім не тому, що був твердим, як Брюс Вілліс. Я просто розумів, що лафа відразу ж закінчиться.

Паштєт, у свою чергу, займався улюбленою справою у всіх на виду, абсолютно законним способом — нікому й ніколи радянська влада не забороняла їсти гриби.

Тінь Паштєта вплила у неврологію разом з його тілом, тільки не ясно, що було похідним — тінь від тіла чи тіло від тіні. Він проплив крізь закриті двері, потім пронизав наскрізь, як у кіно «привид» Роушана і таблетки, заплив у палату і ліг просто на Рому Мордуховича. Той якраз своїм відкритим ротом вганяв у ступор Нікіфоровну, яка припленталася робити уколи. Рома, слава Богу, спав, і Паштєт залишився живим. Мало того, він закрив рот Мордуховича, Нікіфоровна віддуплилася та бочком вийшла із палати.

— Уть-йопть, — крякнула вона й старечим фальцетом почала скликати всіх на уколи. Неврологія ненавиділа робити уколи в Нікіфоровни. На то було дві причини: 1). Вона плутала людей і коней. 2). Вона плутала прізвища, а заодно і призначення лікаря. Найбільше проблем викликали в неї прізвища братів «косоглазових».

— Сухманов, Суканов, чьорт нєрускій, Сучкамаров, — пробувала вона видобути із себе правильний варіант, набираючи в гігантський шприц з гігантської ампули якусь бадягу.

Прізвище нещасного насправді було Уксуманов, він весь побілілий стояв у коридорі в очікуванні екзекуції. Одного разу Нікіфоровна впарила йому укол через штани, бо він знімав їх надто повільно, чим здобула собі імідж серйозного фехтувальника. Тепер Уксуманов боявся, що не встигне розвернутися до неї вуликом і сходу дістане рапірою в живіт або груди.

— Уксусанов, нєрускій чьорт, — долітали фальцетні обрізки вокала з ін’єкційної, — захаді, ну што ти будєш дєлать, оглох што лі, — розмахуючи шприцом, як шпагою кричала Ніна.

Уксус зайшов всередину. Свідки спочатку почули, як рветься жива тканина від проникнення п’ятисантиметрової голки, а секундою пізніше — удар у боксерський гонг. Це голова Уксуманова при падінні тіла в обморок шмальнула по металевій кушетці і звук розлетівся берегами Волги-ріки, розганяючи птахів із насиджених місць. Нікіфоровна в медицині була давно, ще з часів скасування кріпосного права, тому