Олександр Васильович Донченко - Золота медаль

по радіо останні вісті, віддавався луною. Але — дивна річ — це не порушувало тиші, а тільки ще більше підкреслювало її. Луна м'яко лягала на білі замети, губилася вдалині.

Було зовсім рано, жодний школяр не пройшов ще з лижами чи санчатами по засніжених алеях. На лавках шапками лежав сніг, і воші здавалися від цього самотніми і забутими.

Юлі страшенно захотілось хоч хвилинку побути біля берези, під якою вона стояла вдвох з Віктором того пам'ятного вечора. Вона звернула з алеї і побрела сніжною цілиною в глиб парку.

Галявина з старими березами дрімала в заметах. Блакитні тіні лежали на снігу. На сухій бур'янині, яка стирчала з-під сніжного горбка, гойдався щиглик. Коли Юля підійшла ближче, він, струсивши сніжок з бур'янини, полетів геть.

Дівчина знайшла «свою» березу. Навколо неї намело снігову кучугуру, підійти близько не можна було. Юля простягла над заметом руку і кінчиками пальців погладила холодну оксамитову кору. Від легенького подиху вітерця з гілок посипався срібний пил і запорошив пальто.

Юля з ніжністю згадала Віктора. «Що він зараз робить? Напевне, вчить уроки і не знає, що я ось стою під «нашою березою»!

— Не думала, що я така сентиментальна особа,— промовила Юля і обтрусила пальто. Голос її химерно прозвучав на порожній галявині.

Її вразила нова думка: «А що коли й у Варі з тим фотографом теж така любов, коли і в них є берези, і «свої» заповітні куточки в парку, і не вимовлені, але зрозумілі для обох слова?»

— Еге, така гаряча любов, що кидай негайно школу і їдьмо на пустинний острів! — знову вголос сказала Юля і рішуче пішла з галявини. Ще ні разу не стрівшись із женихом Варі Лукашевич, Жукова вже відчувала до нього зневагу й ненависть. Згадалося, з якими нотками іронії вимовила Тетяна Максимівна це слово — «жених».

«Чому я так не люблю ці слова — «жених», «кавалер»? — думала Юля.

Вона легко знайшла високий паркан на вулиці Коцюбинського, ворота з табличкою, яка попереджала про злих собак. «А може, злі собаки на ланцюгу? Було б добре зайти без попередження, несподівано».

Жукова штовхнула незамкнену хвіртку, ввійшла, озираючись. Проти ґанку, в кутку невеличкого подвір'я, стояла халабуда для собаки. Пес, мабуть, прив'язаний.

Звідкілясь долинув високий дівочий голос. Прислухалась. Хтось співав у будинку.

Навшпиньках зійшла на ґанок, увійшла в сіни. Мимохіть зупинилася — за дверима виводила журливу пісню дівчина:

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона...

Юля слухала, вражена. Який оксамитовий, який чарівний голосі Хто ж це? Співачка, артистка?

Вона забула постукати, сіпнула двері.

— Варю!

В кімнаті посередині стояв стіл, за ним сиділи Варя й товста жінка з пісним обличчям — певне, її тітка.

Юлі чомусь так і врізалась у пам'ять ця хвилина. Як Варя ковтнула пісню, з ножицями в руках підвелася з-за столу, як у неї видовжилось від несподіванки обличчя, як тітка глянула підозрілим поглядом, немов обмацала Юлю з голови до ніг.

— Подружка, чи як? — басом спитала вона.

— Еге ж... З одного класу,— зашарівшись, відповіла Варя.— Сідайте.

Юля сіла і глянула на розкладені на столі куски матерії.

— Шиємо в неділю, хай бог простить,— сказала тітка.— Перешиваємо з мого плаття ось їй,— кивнула на Варю.—Для племінниці, круглої сироти, не шкода. Ти це возчувствуй, Варю. Чого ж руки склала? Гостя посидить, балакати можна й шиючи. А я зараз піду навідаюсь до крамниці, вчора привезли такі гарні макарончики, люди брали, а я проґавила.

Варя слухняно стала кроїти матерію.

Ще під враженням Вариного голосу, який і досі, здавалось, переливався в кімнаті, Юля сказала:

— Я не знала, зовсім не знала, Варю, що ти так співаєш! У тебе ж такий голос... Ти просто — талант!

— Голосок у неї дуже приятний,— ствердила тітка.— Як заспіває, то аж за серце вхопить. А плаття пошити до пуття сама незугарна. Не туди руки стоять.

— Спішно потрібне нове плаття? — спитала Юля.

— Потрібне,— пробасила тітка.— Гарна людина трапляється. Чоловік з розумом. Хоч і молодий, а знає ціну копійці.

— Ідете заміж? — спитала Юля.— Ви вдова, чи як?

Тітка витріщила очі:

— Не я, а вона, Варя, збирається заміж. Їй плаття шиємо. Мені хомута на шию не треба. Був у мене колись чоловік, знаю! Пив без просипу та горшки бив. Я тепер, слава тобі господи, самостоятельна хазяйка: хочу — на базар, хочу — обід варю, хочу — до церкви. А схочу — ручки складу й так посиджу.

— Що ж,— посміхнулась Юля,— хай краще кругла сирота хомут надіває?

— Не всі ж такі, як мій був,— відказала тітка,— за гарним чоловіком жінка, як маківочка. Та й Варя — і красива, і роботяща.

— А як же школа? Тобі ж, Варю, через півроку атестат одержувати.

Варя мовчала, низько схилившись над шитвом, за неї відповідала тітка:

— Варя правильно розсудила: доки в людей на шиї сидіти? За школою побіжиш, хорошого чоловіка втеряєш. Хтозна, чи коли такого іншого знайдеш. І отой атестат, чи як там його, їй байдужий: заміж вийде — не атестат доглядатиме, а чоловічка та діточок. Правду ж кажу, Варю?

— Правду, — прошепотіла Варя.

Юлі хотілося вдарити по столу кулаком, зібгати матерію й пошпурити в куток. Але вона з підкресленим спокоєм промовила:

— Не зовсім правда, Варю. Або, вірніше, зовсім неправда.

Тітка метнула на гостю колючий погляд.

— Атож, тепер слова старих людей не в почоті. У пісні одне співається, а на ділі — друге.

— Дивлячись які слова,— стримано промовила Юля.

Тітка довго одягала пальто й човгала калошами. Взяла кошик і на порозі замість попрощатись протрубила:

— Роз-зумна-а дуж-же пішла тепер молодьож-ж!

Юля лишилася з Варею вдвох. Хвилину вони сиділи мовчки. Варя важко дихала і намагалась не дивитись на однокласницю.

«Чому вона так? — думала Жукова.— Що в неї зараз на серці? Вона розуміє, чого я прийшла, хвилюється».

Юля встала, підійшла до дівчини і злегка, обома долонями, повернула її обличчя до себе. На Юлю глянули з острахом і невимовленим благанням прекрасні сині очі.

Жаль і біль стиснули серце Жукової. Чого тобі страшно, хороша моя? Про що ти благаєш мене? Чи ти боїшся, що я грубим словом порушу твою радість, яку ти лелієш у грудях? Чи торкнуся відкритої рани?

— Зі мною розмовляв про тебе Юрій Юрійович, Варю,— тихо промовила. — Розказав усе про твоє... твоє горе.

— Горе? — перепитала Варя.

— Ну, звісно ж. Недовчитись, кинути школу — це