Ярослав Йосипович Мельник - Далекий простір

постійно перебувати в брехні, щоб залишатися на своєму ґрунті, щоби все життя бути тим, ким ти себе вважав і бачив у блаженному дитинстві, у щасливій юності? Навіщо він прозрів? Навіщо він бачить цей жах, це мертве чудовисько, яке не може викликати нічого, крім огиди, крім ненависті? Окс! Він теж ненавидить те, що було його життям, тільки тому, що і він усе побачив, і він здригнувся від істини.

Габр відчув, що промерз, і підвівся. Вітер куйовдив його волосся. То, може, мають рацію ті, з Міністерства контролю? Може, не потрібно, щоб людина прозрівала, інакше виникає можливість подивитися на тихий і прекрасний свій світ зі сторони. І замість «тихого і прекрасного світу» побачити волаючий порожнечами виворіт життя, страхітливих розмірів, кимось збудований (ким, коли?) лабіринт. І що тоді твоя «мала батьківщина», яка знаходиться на сто десятому рівні на посипаних землею залізобетонних основах? Як після цього жити? Може, і не можна, не належить людині виходити в поле і бачити, бачити збоку, здалеку свій всесвіт? Може, не можна залишати свій всесвіт, щоб вічно під ковпаком святої брехні зберігалося все дороге, його затишок?

Що знайшов ти, Габре? І що втратив?

Було вже пізно, коли він добрів до перших колон. Щоби не заблукати, він не пішов углиб лісу стовпів, які розтяглися у безкінечність, а вирішив рухатися вздовж мегаполіса. Колони були немислимого діаметру і всі слизькі. Якась кіптява, перемішана з шаром мастила, що перетворилося в желе, покривала їх до самої основи. Вони ніколи не іржавіли, ці колони. Але безліч числень ніхто їх не чистив, нікому до них не було діла.

Габр знаходився ніби під височенним мостом, із тією лише різницею, що перекриття було не суцільним, а подекуди розривалося, і в отворі, задерши голову, можна було побачити перекриття наступного рівня. А якщо щастило і збігалися отвори в перекриттях обох рівнів, тоді Габр бачив перекриття третього рівня.

Було темно, і Габр ледве пересувався, спотикаючись об гори брухту, що впав колись згори, з немислимих висот сюди, у пекло. Звідкись струменіла вода і сильно, до нудоти, смерділо технічними мастиками.

Раптом він завмер – в одному місці щось біліло. Щось, що не було залізом. Він підійшов і присів. Це були кістки, чиїсь кістки і черепи, розкидані як попало. Звідки?

Ще за півгодини він натрапив на старий розбитий гвинтоплан, поруч лежала розколота електрованна і кілька покручених орієнтаторів із вибитими випромінювачами.

Габр озирнувся і між двох чергових колон побачив пляму поля, яке ще трохи світліло. Вирушаючи сюди, він не додумався спитати, а як же піднятися в мегаполіс? Він не врахував, що ліфти можуть не доходити сюди, до технічних рівнів. Як видертися на ці сотні і сотні метрів, туди, де високо над головою живуть (дехто аж під хмарами і навіть за хмарами) люди, де працюють кав’ярні, фільмозали, де вечорами люди танцюють, п’ють за столом оргнапої і базікають про останній чемпіонат із орієнтування? Де цей світ? Чи є він взагалі? Як потрапити в нього?

Габр заліз на гвинтоплан і, дотягнувшись до найближчої колони, перебрався на один із її незрозумілих виступів. Він полізе ось так, вгору, від виступу до виступу, поки не потрапить туди, де зупинено час. Там, високо-високо, на своїй вулиці, він зайде в знайому кав’ярню і буде слухати музику, забувши про все. Він викреслить із пам’яті Окса, Ліоз – усіх, хто зможе нагадувати йому про те, що трапилося. Забуде, на якій висоті і де знаходиться він, всі оточуючі. У Міністерстві контролю він попросить відібрати у нього не тільки зір, але і пам’ять останніх подій. Бо він втомився, Габр. Втомився кожну хвилину вирішувати, як він повинен, а як не повинен поводитися. Він, Габр Силк, втомився думати, втомився дивитися і дивитися в страшні й незрозумілі очі істини. О, поверніть йому його сліпоту, його затишок. Він хоче ходити на роботу і з роботи, базікати про дрібниці зі знайомими, пліткувати про знайомих із дружиною. Він не бог, Габр Силк, житель своєї вулиці і свого квадрату. Він хоче упевненості, чиєїсь, нехай і Державного Об’єднання, опіки і захисту. Він просто людина і хоче повернути собі право на слабкість – можливо, єдине, з чого виростає святість.

Притулившись до холодної і слизької поверхні колони, Габр тихо здригався всім тілом. Його знову душили судоми того, назви чого він не знав… До наступного виступу на колоні було метрів п’ятдесят.

Із щоденника Ліоз

2247 день 8-го сектора 17-го числення. Сьогодні лекцій у мене немає – день початку літочислення. Сиджу тепер у себе в кімнаті, слухаю тілограмму. Новий запис. Шкода, що я одна і не маю з ким поділитися своїми почуттями і думками. Тільки щоденник – мій єдиний вірний друг.

Уже багато днів не писала, тому що були різні події. І найголовніше – з’явився Габр. Я вражена, і батьки теж. Ми всі читали, що він загинув під час пожежі в диспансері. Батьки дуже шкодували його, а я звинуватила їх у жорстокості, тому що якби не тато, він би не потрапив до диспансеру і залишився б живий. Тато сказав тоді, що він хотів як краще, для мене самої, і що все це випадковість, і він із тим самим успіхом міг загинути від пожежі в своїй власній квартирі. Я була так вражена тоді, що потрапила в психософне відділення. Я не уявляла собі життя без Габра. Два тижні мені кололи заспокоювачі і водили на електрошок, бо я не могла спати і весь час кричала від якогось жаху.

Коли я повернулася, тато з мамою винесли всі речі, пов’язані з Габром, і ходили за мною навшпиньки. Я поступово почала приходити до тями. І ось він знову зателефонував, і я знову в шоці! І батьки теж. Тато каже, що помре, не перестає пити ліки від серця. Що мені робити? Він вимагає зустрічі, а я боюся. Тато говорить, що він хоче мене вбити. Мама вчора на колінах плакала біля мого ліжка, просячи пошкодувати батька, який скоро помре від переживань. Вони розривають мене. Я відмовила Габрові, пославшись на те, що дуже зайнята, хоча я його продовжую любити. Якби він пішов до Міністерства і долікувався! Якби він став як раніше! Вчора приходив мій психософ і попередив, що мені в жодному разі не можна з ним бачитися, що у Габра хвороба в останній, небезпечній стадії. Він насправді кудись кликав мене і знову говорив щось незрозуміле