Ієн Макьюен - Спокута

були відламані й використані для биття вікон і зараз валялися назовні, поступово розпадаючись і перетворюючись у прах серед кропиви й непіддатних розкладові уламків скла.

Точно так само, як басейновий павільйон за стайнями імітував певні риси храму, так і храм начебто втілював натяки на первісний будинок Роберта Адама, хоча ніхто в родині Толлісів не знав, які саме. Можливо, стиль колон, чи фронтону, чи пропорції вікон. Час від часу, найчастіше на Різдво, коли люди схильні до експансивності, члени сім’ї, прогулюючись по містках, обіцяли дослідити це питання, але коли починався повний клопотів новий рік, усі якось забували знайти для цього час. І саме це, а не фізична руйнація, саме ця втрачена пам’ять про іменитішого родича храму надавала непотрібній маленькій споруді жалісного вигляду. Храм був осиротілим дитям леді з вищого товариства, і тепер, коли нíкому було доглянути його і ніхто не звертав на нього уваги, це дитя дочасно зістарілося і пустилося берега. На зовнішній стіні була конусоподібна, завбільшки з людський зріст пляма від кіптяви у тому місці, де двоє бродяг колись нахабно розпалили вогнище, аби засмажити коропа, який їм не належав. Довший час на траві, яку регулярно обгризали кролики, лежав зморщений черевик. Та коли Брайоні глянула сьогодні, черевик уже зник, як усе коли-небудь зникне. Думка, що храм, начепивши власну чорну опаску, сумує за згорілим домом, що він тужить за чимось величним і невидимим, породжувала мало не релігійний настрій. Трагедія порятувала храм від того, щоб остаточно стати фальшивкою.

***

Непросто довго стинати кропиву, не вигадавши до цього якоїсь історії, і Брайоні незабаром була повністю поглинута й похмуро задоволена, хоча для всього світу вона залишалася всього лиш дівчинкою в жахливому настрої. Вона знайшла тоненьку ліщинову гілку й обідрала з неї кору. Її чекала робота, і вона готова була взятися до неї. Висока кропива із самовдоволеним виглядом, чия голівка манірно схилялася, а листя під нею простягалося, наче руки, що відстоювали невинність, — це була Лола, і хоч вона й стогнала, благаючи пощади, але метрова лозина зі свистом підтяла їй коліна, шпурнувши безпомічне тіло на землю. Відчуття було надто приємним, щоб на цьому зупинитися, і декілька наступних стеблин теж стали Лолою; оця, яка нахилилася прошептати щось у вухо сусідці, була стята з тією жахливою брехнею на вустах; а ось вона знову, стоїть дещо осторонь, голову задерла так, наче замишляє щось гидке; а отам вона командує групкою молоденьких прихильників і розпускає всілякі чутки про Брайоні. Дуже жаль, але прихильники погинуть разом із нею. А ось вона знову піднялася, безсоромна в усіх своїх гріхах — гордині, обжерливості, жадібності, непоступливості, — і за кожен із них розплачувалася життям. Останнім жестом ворожості було те, що вона впала Брайоні до ніг і попекла їй пальці. Коли Лола вже достатньо навмиралася, три пари молодих стеблин були принесені в жертву через безпорадність близнюків — відплата була безсторонньою і не мала жодних привілеїв для дітей. Потім саме писання п’єс стало кропивою, навіть декількома кущами; поверховість, змарнований час, повний хаос у головах інших, безнадійність прикидання — у саду мистецтв усе це були бур’яни, які повинні загинути.

Відчуваючи полегшення від того, що вона більше не драматург, і зважаючи на бите скло, вона посувалася далі довкола храму, працюючи вже на краєчку галявини, де обскубана трава підходила до безладного підліска, який розростався між деревами. Розправа з кропивою ставала самоочищенням, і тепер вона взялася за власне дитинство, не відчуваючи більше в ньому потреби. Якась хиренна рослинка втілювала собою все, чим вона жила до цього моменту. Але й цього було недостатньо. Твердо стоячи ногами на траві, вона розправлялася з колишньою собою, рік за роком, тринадцятьма ударами. Вона рубала голови жалюгідній залежності немовляцтва й раннього дитинства, і школярці, яка прагне покрасуватися, щоб її похвалили, і дурній гордості одинадцятирічної дівчинки за свої перші оповідання, і довірі до доброї думки матері. Усе це вилітало з-за лівого плеча й лягало їй під ноги. Гнучкий кінчик лозини, ріжучи повітря, висвистував дві ноти. Ніколи більше! примушувала вона його співати. Досить! Ось тобі!

Незабаром її захопила сама ця дія і той газетний репортаж, який вона узгоджувала з ритмом своїх ударів. Ніхто у світі не робить цього краще за Брайоні Толліс, яка наступного року представлятиме свою країну на Берлінській олімпіаді й, без сумніву, виграє золоту медаль. Люди уважно приглядаються до неї, у захваті від її техніки, від того, що вона воліє виступати босою, бо це допомагає їй утримувати рівновагу — таку важливу в цьому вимогливому виді спорту, — коли кожен палець відіграє свою роль; від її стилю, коли вона виносить уперед всю руку, а потім різко викручує зап’ястя в сам момент удару; від того, як вона розподіляє свою вагу і збільшує силу удару, крутнувши стегнами; від її характерної звички розпростовувати пальці вільної руки — ніхто з нею не може зрівнятися. Самоучка, наймолодша донька високого державного чиновника. Гляньте на її зосереджене обличчя, як вона докладно оцінює кут удару, жодного промаху, стинає кожну кропивину з нелюдською точністю. Потрібне все життя, щоб досягти такої майстерності. І як це життя мало не було змарноване драматургією!

Вона раптом усвідомила, що ззаду на першому мості торохтить двоколка. Леон, нарешті! Вона відчула, що він дивиться на неї. Невже це справді його сестра, яку він востаннє бачив три місяці тому на вокзалі Ватерлоо, а тепер представник міжнародної еліти? Через якусь дивну впертість вона не дозволила собі обернутися й подивитися на нього; нехай знає, що вона тепер незалежна від думки інших людей, навіть від його думки. Вона — видатний майстер, повністю заглиблений у своє непросте мистецтво. А крім того, йому слід було зупинити двоколку й побігти берегом їй назустріч, а вона б люб’язно перетерпіла, що він їй перешкодив.

Коли звуки коліс і копит стихли за другим мостом, вона сприйняла це як доказ того, що її брат розуміє, що значить шанувати дистанцію і професійні заняття. І хоч вона продовжувала рубати, обходячи храм довкола, поки її вже не було видно з дороги, їй все одно стало трошки сумно. Її успіхи були позначені нерівним рядком посіченої кропиви на траві, а ще білими пухирями на ступнях і щиколотках, які жахливо пекли. Кінчик ліщинової лозини свистів у повітрі, листя й стеблини летіли на всі боки, але чимраз важче було уявити захоплені вигуки багатотисячних натовпів. Фантазії втрачали свою яскравість, зникало кудись себелюбне задоволення від майстерних