Мішель Монтень - Проби

Як мій квітучий вік весною ще пишав,

Катулл, LХVIII, 16

серед жінок та розваг багато хто гадав, ніби я мучуся ревнощами або якоюсь марною надією, тоді як насправді з думки в мене не йшов хтось, кого недавно забрала злослива гарячка, схоплена поворітьма, вертаючи з такої самої забави, коли голова в нього була повна свавільних замірів, женихання та пустощів, як оце в мене, а у вухах у мене:

Мить — і по втісі, й ніхто вже її повернути не може.

Лукрецій, Про природу речей, III, 915

Пер. Андрія Содомори

не дужче захмарювала мені чоло, ніж будь-яка інша. Звісно, не буває, щоб такі уявлення не завдавали нам прикрощів; проте вертаючись до них знову і знову, можна з ними освоїтися; інакше, якщо говорити про мене, я жив би у вічному страхові та гарячці, бо, мабуть, ніхто не розраховував на своє життя менше за мене і ніхто так мало не вірив у його тривалість. Ані здоров'я, яким я тішуся нівроку, з дрібними хіба розладами, не подовжує мені надії, ані хвороби мені її не вкорочують: щохвилі мені здається, ніби я тікаю від самого себе і знай приказую: «Усе, що можна зробити іншого дня, можна зробити й сьогодні». Зрештою випадковості та небезпеки майже або, властиво, анітрохи не наближають нас до нашого кінця; досить подумати, скільки випадковостей, опріч тієї, яка начебто загрожує нам найбільше, ще зостається, скільки мільйонів інших висять над нашою головою, щоб збагнути, що при здоров'ї чи в лабетах хвороби, у чистому морі чи у власному домі, у бою чи на відпочинку смерть завжди поруч із нами. Кожний із нас не менш вразливий, ніж: інші; кожний однаково непевний у завтрашньому. Сенека, Листи, 91. Щоб устигнути завершити те, що я маю зробити перед смертю, я лічу не те що кожну годину, а кожну хвилину.

Одного дня мій знайомий, перебираючи мої папери, знайшов розпорядження про щось, що я просив зробити по моїй кончині. Я пояснив йому, як це сталося: перебуваючи за милю від дому, здоровий і бадьорий, я зазначив свою волю, бо не був певен, що вернуся назад. Постійно заполонений думками про себе, заглиблений у себе, я завше готовий до того, що мене може спіткати, тож коли прийде остатня моя година, вона не застукає мене зненацька.

Треба, щоб ти був завжди в чоботях, треба, наскільки це в нашій спромозі, завжди бути готовим виступити, а надто — пильнувати, аби перед походом мати до діла тільки з самим собою.

Дивно: в тім житті, хоч таке коротке,

Стільки цілей у нас!

Горацій, Оди, Кн. II, 16, 17

Пер. Андрія Содомори

Адже клопотів у нас подостатком. Один більше, ніж на смерть саму, скаржиться, що вона перебаранчає йому добитися великого успіху; інший, що треба воза рихтувати, не видавши заміж доньки і не довчивши дітей; той обтужує розлуку з жоною, той із сином, єдиною радістю свого життя. Щодо мене, то я нині, в цю мить, дяка Богові, можу забратися звідси, якщо йому буде вгодно, без жалю за чимось, окрім самого життя, якби втрата його була для мене болісна. Я порозв'язував усі вузли; попрощався з усіма, окрім себе самого. Ніколи ще жодна людина не приготувалася зійти з цього світу, визволившись від нього так остаточно, як сподіваюся це вчинити я.

О біда нам, біда! — голосять. — Один день злоповісний

Все добро, всі надії у нас відібрав!

Лукрецій, Про природу речей, III, 898

А ось слова для будівничого:

…припинено все споруджати

Ймури високі, і грізні ті башти…

Верґілій, Енеїда, IV, 88

Пер. Михайла Білика

Не варто замахуватися на занадто вже далеку мету чи принаймні перейматися занадто вже палким бажанням бачити, як справа дійшла краю. Ми прийшли у світ діяти:

Як забере мене смерть,

То серед любої праці!

Овідій, Про любощі, II, 10, 36

Я хочу, щоб кожний діяв і сповняв свої життєві обов'язки, скільки може; щоб сам я упокоївся за садінням капусти, але не журячись ні смертю, ні тим паче моїм необробленим городом. Я бачив одного смертенного, який на божій постелі усе жалівся, що недоля не дала дочитати йому історії, урвавши її на п'ятнадцятому чи шістнадцятому з наших королів.

Але ти вже байдужий до насолод, бо не маєш ніякого більше

бажання.

Лукрецій, Про природу речей, III, 900

Пер. Андрія Содомори

Треба позбутися цих посполитих і згубних тривог. Так само, як закладалося цвинтарі біля церков або в найлюдніших куточках міста, аби привчити, як зауважує Лікурґ, низи, жінок і дітей не боятися покійників, а також, аби кості, гроби та похорони нагадували, що на нас чекає

Звідси давній був звичай бенкет оживляти

Вбивством і чергувать їдло з боями

Тих, що бились на смерть і падали часто

Серед чаш, поливаючи кров’ю столи;

Силій Італик, Пунічні війни, XI, 51

чи як єгиптяни по завершенні учти показували присутнім велику подобу смерті, причому той, хто її заносив, волав: «Пий і веселись, бо як умреш, будеш отаким», так і я привчився мати смерть не лише в уяві, а й на устах. І ні про що я так охоче не розпитую, як про скін людей, про те, «що вони при цьому говорили, які були у них обличчя, як трималися»; так само у книжках з історії мене дуже цікавлять місця, де мовиться, власне, про такі речі. Це видно з багатьох наведених мною прикладів та з того особливого замилування, яке я маю до цієї теми. Якби я компонував книжки, то уклав би збірку з описом розмаїтих смертей та тлумачником до них. Наука помирати навчила б людей жити.

Дикеарх[55] зложив книгу з подібним титулом, але з іншою і не такою корисною метою.

Мені скажуть, що дійсність куди страшніша, ніж ми її собі уявляємо, і що нема на цьому полі таких, бодай і найдосконаліших, вправ, щоб не підвели в останню хвилину. Хай собі кажуть, розважати про смерть усе-таки річ корисна. А з другого боку, як не така вже це марничка — дійти бодай до цього моменту без ляку та трепету? Ба більше, сама природа поспішає нам на поміч і додає відваги. Якщо смерть нагла і ґвалтовна, пройнятися острахом ми не встигаємо; якщо ж вона інакша, то, як я бачу по собі, занепадаючи на здоров'ї,