Ернест Міллер Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

— Так.

— А я англієць.

— Та невже?

— Справді, англієць. А ви думали, що італієць? У нас було кілька італійців в одній частині.

— Добре, що ви візьмете наші машини, — сказав я.

— Ми будемо з ними дуже обережні. — Він випростався. — Цей ваш хлопчина так уже просив, щоб я з вами побалакав. — I він поплескав Гордіні по плечу. Той здригнувсь і усміхнувся. А англієць вільно й правильно заговорив по-італійському: — Ну от, усе гаразд. Я домовився з вашим лейтенантом. Ми візьмемо ті ваші дві машини. Можете більш про це не турбуватися. — I раптом повернув на інше: — А тепер я спробую якось витягти вас звідси. Піду побалакаю з тими медиками. Ми заберемо вас із собою.

Він рушив до перев'язного пункту, обережно ступаючи між поранених. Я побачив, як відхилилася заслона, блиснуло світло і він зайшов досередини.

— Він подбає про вас, лейтенанте, — сказав Гордіні.

— А як ви себе почуваєте, Франко?

— Добре. — Він сів на землю поруч мене.

Незабаром заслона на дверях перев'язного пункту знову відхилилась, і звідти вийшли два санітари з ношами, а за ними — той високий англієць. Він підвів їх до мене.

— Оце він, американський лейтенант, — сказав по-італійському.

— Та я б почекав, — мовив я. — Є куди тяжчі поранені. Мені не так погано.

— Ну, ну, — сказав він. — К бісу це геройство. — I додав по-італійському: — Обережніш піднімайте ноги. Вони в нього дуже болять. Він законний син президента Вільсона.

Мене підняли й занесли до перев'язного пункту. Там на всіх столах кипіла робота. Низенький майор люто зиркнув на нас. Тоді впізнав мене й помахав щипцями.

— Ca va bien?

— Ca va[18].

— Це я його приніс, — сказав по-італійському високий англієць. — Він єдиний син американського посла. Нехай полежить тут, поки ви зможете взятися до нього. А тоді я заберу його першою ж їздкою. — Він нахилився до мене. — Я простежу, щоб підготували ваші папери, тоді все піде швидше.

Він пригнувся під низьким одвірком і вийшов. Майор розціпив щипці і вкинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він взявся до перев'язки. Нарешті санітари зняли пораненого зі столу.

— Давайте мені американського лейтенанта, — сказав один з лікарів-капітанів.

Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я виразно відчував чимало запахів: різкі запахи ліків, солодкуватий дух крові.

З мене стягли штани, і капітан узявся до діла, водночас диктуючи сержантові:

— Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін, правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він натиснув зондом: «Так боляче?» — «О-ой, боляче!»), можливо, тріщина черепної коробки. Поранений при виконанні службових обов'язків… Це — щоб вас не віддали під трибунал за самокалічення, — пояснив він мені. — Хочете коньяку? А взагалі як це ви вскочили в таку історію? Чого ви хотіли? Заподіяти собі смерть?.. Протиправцеву сироватку, будь ласка, і позначте на картці обидві ноги. Дякую. Ось зараз трохи почистимо, промиємо, а тоді перев'яжем. Кров у вас скипається чудово.

Фельдшер (підводячи голову від паперів):

— Що завдало поранень?

Капітан:

— Чим вас поранило?

Я (не розплющуючи очей):

— Міною.

Капітан (роблячи щось дуже болюче й розтинаючи рану):

— Ви певні?

Я (намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається в мене шлунок, коли він ріже по живому):

— Та начебто.

Капітан (зацікавлений чимось знайденим у рані):

— О, осколки ворожої міни. Коли хочете, я позондую ще, але це не обов'язково. А тепер помастимо і… Пече? Е, ще не таке буде. Справжній біль ще не починався… Принесіть йому коньяку… Шок притуплює біль, а загалом усе гаразд, і вам нема чого турбуватись. Тільки б не було зараження, але тепер це трапляється рідко. Як голова?

— Страх божий! — сказав я.

— Тоді не пийте багато коньяку. Якщо там тріщина, вам ні до чого запалення. А отак боляче?

Мене аж піт пройняв.

— Страшенно! — сказав я.

— Мабуть, у вас таки тріщина. Зараз я накладу пов'язку, а ви не крутіть головою. — Він почав швидко бинтувати, так що аж руки мигтіли, і пов'язка виходила туга й міцна. — Ну, от і все, щасти вам і vive la France.

— Він же американець, — озвався другий капітан.

— А ви начебто казали, що француз. I говорить по-французькому, — сказав мій капітан. — Я й раніше знав його. Весь час думав, що він француз. — Він випив пів-мензурки коньяку. — Несіть когось тяжкого. Дістаньте ще протиправцевої сироватки.

Капітан помахав мені рукою. Мене підняли на ношах, і, коли виносили, край заслони при вході черкнув мені по обличчю. Надворі мене поклали долі, і сержант-фельдшер присів поруч.

— Прізвище? — тихо запитав він. — Ім'я? Звання? Звідки родом? Рід військ? Якого корпусу? — і таке інше. — Шкода, що зачепило голову, лейтенанте. Сподіваюсь, вам трохи полегшало. Зараз я здам вас англійцям.

— Мені добре, — сказав я. — Дякую вам за все.

Біль, про який казав лікар, уже почався, і все, що діялось навколо, не цікавило й не обходило мене. Трохи згодом під'їхала англійська санітарна машина, мене поклали на ноші, підняли їх до відчинених дверцят і засунули в кузов. З другого боку були ще одні ноші, і на них теж лежав поранений; обличчя його затуляли бинти, і я бачив тільки ніс, жовтий, наче восковий. Поранений тяжко дихав. Ще двоє нош підняли й просунули на ремінні підвіси над нами. Водій підійшов і зазирнув усередину.

— Я поїду якомога обережніш, — сказав він. — Думаю, вам буде зручно.

Я чув, як захурчав мотор, чув, як водій заліз на переднє сидіння, відпустив гальма й увімкнув швидкість; і ми поїхали. Я лежав тихо й навіть не намагався погамувати біль.

Коли машина почала братися на узвіз, швидкість зменшилась; часом ми приставали, часом подавали назад на поворотах, та врешті поїхали досить швидко. Я відчув, як згори щось тече. Спочатку капотіло помалу й розмірено, тоді потекло тоненькою цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й озирнувся у віконце позад сидіння:

— Що там таке?

— В того, що на верхніх ношах, кровотеча.

— Скоро вже будемо нагорі. Та й однаково мені самому не витягти нош. — I він поїхав далі.

Цівка згори все текла. Я не бачив потемки, де саме вона точилася крізь брезентові ноші. Потім спробував відсунутись убік, щоб не текло на мене. Там, де набігло під сорочку, воно було тепле й липке. Я змерз, а нога боліла так, що мене аж млість брала. Через деякий час теча з верхніх нош поменшала,