Світлана Талан - Оголений нерв

— Не буду, — погодився Геннадій, — але незабаром вони всі прозріють, принаймні сподіваюсь на те.

— Ось і добре. Зараз прийде Оксанка, а потім я принесу тобі вечерю.

Мати турботливо поправила ковдру на ліжку, підіткнула її під ноги сину, поцілувала в маківку. «Все, як у дитинстві, — подумав Геннадій, — хоча я вже зовсім інший, зовсім дорослий».

Довго роздумувати над словами матері та аналізувати сварку з сестрою йому не довелося.

— Тук-тук! — почув він голос своєї дівчини. Майже одразу двері відчинилися, і на порозі постала усміхнена Оксанка — гарна, доглянута, свіжа, як щойно зрізана квітка у вранішньому саду. — А ось і я! Ти радий мене бачити?

Знає напевно, що дуже радий її приходу, але запитує. Лисеня! Сказано, жінка: скільки разів не повторюй — ніколи не стомиться слухати компліменти. Вона пристрасно поцілувала в губи коханого, рука з тоненькими пальчиками ковзнула під ковдру, легенько торкнулася нижче живота.

— Облиш, — пошепки сказав Геннадій, притримуючи її руку.

— Чому? — спитала дівчина й ображено надула губки.

— Я тобі розкрию одну страшенну таємницю, — стишеним голосом почав юнак. — Коли мене поранили, то лікар у той час був дуже голодний. Вірний клятві Гіппократа, він сумлінно розпанахав мій живіт, дістав кулю, аж тут побачив молоду печінку. Тоді лікар, щоби не нашкодити пацієнтові, відрізав невеликий шматок печінки та потрібну довжину моєї кишки, віддав їх медсестрі й наказав негайно зробити кров’янку з печінкою у моїй кишці. Медсестра побігла смажити, а лікар з усією серйозністю зшив порізані кишки та живіт.

— Фу! — Оксанка скривилася. — Яка гидота!

— А лікар сказав, що було дуже смачно! — розсміявся Геннадій. — Вибач, то був мій чорний гумор.

— А білий можна?

— Скільки завгодно! Чим швидше ти мене вилікуєш, тим краще для нас обох.

— Зрозуміло, — зітхнула Оксанка. — Тонкий натяк, що мені негайно потрібно зробити тобі уколи та поставити крапельницю. Я так і знала, що потрібна тобі лише для того, щоб безкоштовно робити уколи, — незле мовила дівчина, розбираючи пакет з ліками.

Розділ 9

Зранку Настя оббігала чимало аптек, поки знайшла ліки, виписані лікарем. Довелося викласти чималеньку суму, хоча в одній з аптек їй запропонували аналогічні ліки українського виробництва, втричі дешевші. Настя вирішила не ризикувати, проте потрібно буде поговорити з лікарем, чи можна купувати аналоги.

Проходячи неподалік «Льодового палацу» повз супермаркет «Сільпо», вона згадала, що там продається гарне дріжджове тісто. Можна купити й нашвидкуруч спекти пиріжків, наприклад, з капустою. Настя вирішила прикупити одразу і смажену капусту — можна зекономити час, але не кошти.

Вирішила піти навпростець через скверик. Колись «Льодовий палац» був гордістю Сєвєродонецька, а зараз від льоду не залишилося й сліду, лише назва «Льодовий». Напевно, про нього дізналася вся Україна, навіть ті, хто не чув нічого ні про палац, ні про місто. Це було під час Помаранчевої революції, коли тут відбувся з’їзд сепаратистів, здобувши кепську славу для міста. Перед будівлею — ряд порожніх басейнів від колишніх фонтанів. Колись Настя любила приходити сюди з маленькими дітьми в спеку, коли дули східні суховії і здавалося, що ти потрапив у ввімкнену духовку. Тільки тут можна було дихнути свіжістю та прохолодою. Вітер розносив навколо прохолодні дрібненькі крапельки з фонтану, а діти плескалися у воді. Що залишилося від чудового місця відпочинку? Порожні басейни, куди мешканці за відсутності урн кидають сміття, а вітри заносять папірці, використані поліетиленові пакети й одноразові стаканчики.

Йдучи сквериком, Настя задумалася й не одразу помітила, що на площі Перемоги, яку вона мала перетнути, зібралося багато людей. Судячи з різних прапорів, які майоріли в натовпі, мешканці міста зібралися на черговий мітинг. З кількості червоних стягів Настя зрозуміла, що й цього разу ініціатором заходу були комуністи. «Сьогодні неділя, — згадала Настя, — схоже, що мітинги по вихідних стають традицією для Сєвєродонецька».

Людей було чимало, тож Настя хотіла оминути натовп, але помітила священнослужителя. Цікавість взяла своє, й жінка підійшла ближче. Вона не приєдналася до мітингувальників, але зупинилася неподалік, поставила сумки на лавку, хотіла сама присісти і дати відпочинок ногам, але передумала — лавки були брудні й холодні. Звідси вона добре чула все, що відбувається, хіба що погано бачила ораторів, коли ті підходили до мікрофона, розташованого перед пам’ятником. Послухати промовців долучалися такі, як вона, випадкові перехожі. Настя намагалася побачити серед численного натовпу свою свекруху та її подругу Семенівну, які стовідсотково мали бути десь тут, але не помітила. Найімовірніше, ті були в перших рядах, десь попереду натовпу, який швидко збільшувався. Площа вже нагадувала великий мурашник, де люди-мурахи збігаються в одну купу. Настя дістала цигарку. Вона вирішила перекурити і йти додому, щоб не гаяти час, але саме цієї миті закликали до тиші й «мурашник» трохи заспокоївся, гамір вщух. Сказали, що зараз буде панахида за загиблими в Києві «беркутівцями», наголосили, що ті люди «дуже хотіли жити». У Насті в грудях лавою скипів гнів. «Беркутівці» хотіли жити?! А Небесна Сотня, кращі сини Вітчизни, беззбройні, з дерев’яними щитами, не хотіли жити?! Серед загиблих патріотів були зовсім діти! Виходить, що вони не цінували життя, що воно для них нічого не значило?! А ті «беркутівці», які були озброєні до зубів, підняли зброю на дітей України, взяли їх на приціл і безжально стріляли. Могли скласти зброю, не виконати наказ — і самі були б живі, й не оросилася б земля кров’ю невинних жертв, які лише хотіли змінити життя кожного українця на краще.

Обурюючись, Настя викинула недопалок і дістала іншу цигарку. Було неприємно й боляче, ніби ворог товкся брудними чобітьми по свіжій могилі рідних людей. Намагалася думати про те, що у загиблих «беркутівців» теж є матері, діти, дружини, хотіла вдушити в собі образу, але не могла. Вони могли якщо не відмовитися виконувати наказ, то хоча б не стріляти в мирних людей. Можна було випустити кулю в землю, але ж ні! Стріляли влучно, прицільно: в голову, в шию, в груди, щоб убити, не залишити шансів на життя. Яка мати зростила таких безжальних вбивць? Що розкажуть їхні дружини дітям, коли ті виростуть? Чи зізнаються, що батько загинув, коли свідомо пішов на знищення української нації, й саме його постріл відібрав чиєсь юне життя, чи заберуть таємницю загибелі чоловіка з собою в могилу? Настя хотіла йти геть,