Джорджіна Говелл - Королева пустелі

Ґертруді пощастило з учителями перської й арабської: крім Денісона Росса, її навчав видатний лінгвіст С. Артур Стронґ, якого вона називала «Мій Дока». «Мій Дока весь час хвалить мене за майстерність... Мабуть, решта його учнів — страшні нездари!.. Учора він повернув мені мої поезії [її переклади Хафіза] — і дуже їх хвалив».

Усе життя Ґертруда читала й перечитувала класичних і сучасних поетів, колекціонуючи кожне видання й включаючи книги поезій у свою дорожню бібліотеку. На подив і розчарування Флоренс і Г’ю, попри заслужену похвалу їй як перекладачу поезій Хафіза, Ґертруда вважала свій поетичний дар вторинною здібністю й охолола до віршування. «Її поетичний дар, мені здається, лежав в основі всього, що вона написала, — казала Флоренс. — Поетичний дух забарвлював усі її прозаїчні описи; усі картини, які вона бачила сама та які завдяки їй побачили інші». Цей дух, вважала Флоренс, був дивною й цікавою складовою особистості Ґертруди, «здатної за певних обставин проявляти рішучість і твердість і придушувати схильність до сентиментів; а також у її інтелектуальному багажі, де була й неабияка практичність і суспільно-політичне чуття на рівні державного діяча».

Навряд чи логічно було чекати від Ґертруди нових книжок з віршами або збірками її прекрасних листів і щоденників. Так сталося, що рядки про жадання недосяжного кохання (метафізичного чи людського) зачепили струну в її змученій душі, породивши, без перебільшення, бездоганний зразок поезії. Здається, поетичний вогонь спалахнув у відповідь на творчу схильність, яка вже була в ній, але відчувалася на іншому рівні. Усе її життя, у певному сенсі, було проявом творчості: її книги про подорожі, її дослідження, археологічні роботи; вивчення іноземних мов та інших наук; альпінізм, робота на Британську імперію; і нарешті її палке бажання відродити арабську цивілізацію. Читаючи її переклад вірша Хафіза, що він написав на смерть коханого сина, ми мимохіть чуємо голос Ґертруди або проводимо паралель з її власною тяжкою втратою.

Той, що не зміг зостатись, був мені дорожчим за весь світ

Вітер смерті розвіяв мої надії...

Світло моїх очей і плід мого серця,

Ти навіки мій, принаймні в моїй незрадливій пам’яті

Ах! Коли він з такою легкістю пішов,

Мені лишив здолати значно тяжчий шлях.

Погоничу, поки караван не вирушив,

Заради Бога, поможи мені підняти вантаж, що впав,

І нехай Жаль буде моїм товаришем у дорозі.

Розділ 4

Становлення особистості

У грудні 1897 року, у віці двадцяти дев’яти років, Ґертруда в компанії Моріса вирушила в першу в її житті навколосвітню подорож. Вона, як і вся родина, була віддана молодшому братові; йому симпатизували й робітники ливарні в Кларенсі, доки Моріс не присвятив життя армійській кар’єрі і не поїхав далеко від Клівленда. Мандрівка проходила розкішно: у брата з сестрою були найкращі окремі каюти на британському пароплаві «Ріо-де-Жанейро». Невдовзі після початку подорожі Моріс попросив у капітана дозволу розмістити на палубі майданчик для гри в гольф, чим викликав бурхливе схвалення інших пасажирів. Він був душею капітанського бенкету. А Ґертруда одразу здружилася з дітьми пасажирів й організувала турнір із гри в піке.

Моріс був дотепником. Він узяв у подорож книжку «Жіночі манери» і розважався тим, що, попри, як Ґертруда сиділа в шезлонгу, курила й дивилася на небокрай, зачитував їй уривки з власними ремарками: «Сучасна англійка має тримати голку з ниткою так само вправно, як їздити на велосипеді... Ґертрудо, ти не пришиєш мені кілька ґудзиків?». Після чергового такого пасажу Ґертруда могла вихопити книжку з рук Моріса й жбурнути її в нього.

Після повернення в Йоркшир у червні наступного року вона продовжила роботу з жінками Кларенса: читала їм лекції про свої подорожі й організовувала культурні заходи. Вона грала в теніс і гольф, полювала й рибалила. Перебуваючи в Лондоні, у місячні ночі Ґертруда гуляла з друзями вздовж набережної аж до Стренда, по Сіті, до Тауерського мосту, а звідти — по віадуку Голборн, через Оксфорд-стріт — додому на Слоун-стріт. У передпокої стояв її старий велосипед, і Ґертруда їздила на ньому повз Гайд-парк до Британського музею на уроки арабської мови та в Лондонську бібліотеку з книжками, складеними в передній велосипедний кошик. Або по Кенсінґтон-Ґарденс на ковзанку в парку Принца чи на уроки танців і фехтування. Вона написала батькові, як важко крутити педалі, коли вітер дме просто в обличчя, а той надіслав дочці чек на новий велосипед. «Я сьогодні пішла в універсальний магазин, вибрала новий велосипед і одразу на ньому поїхала звідти. Це просто мрія! — написала Ґертруда батькові. — Я поїхала аж на інший кінець Лондона... Мене мучать докори сумління, бо я тепер стільки всього хочу! Це мені шкодить, тому в наступні місяці, будь ласка, постарайся відмовляти на мої прохання».

1901 рік позначився подальшим занепадом вугільної, сталеливарної та суднобудівної промисловості. Сер Лоутіан, попри свої вісімдесят п’ять років і погіршення здоров’я, вжив заходів, щоб захистити інтереси родини. Він бачив, що, незважаючи на всі його старання, Британія в технологічному розвитку надто відставала від Німеччини; сильний ривок у виробництві заліза й сталі зробили Америка та Японія. Щоб забезпечити необхідні ресурси на майбутнє, Лоутіан наважився на злиття своїх компаній з підприємствами Дормана Лонґа, давнього конкурента Беллів. Продаж акцій хімічних підприємств разом зі злиттям Беллових заводів з виробництва залізничних рейок з Північно-Східною залізницею вивільнили для сім’ї величезні кошти. Онуки, небожі й небоги отримали по п’ять тисяч фунтів стерлінгів кожен. Таке раптове багатство, безперечно, вплинуло на рішення Ґертруди та її брата Г’юґо відвідати подію, яка буває раз у житті — проголошення Едуарда Сьомого імператором Індії на урочистій церемонії, що мала відбутись у делійському палаці віце-короля Індії, лорда Керзона. Потім вони продовжили подорож іще на півроку, для Ґертруди це була друга навколосвітня подорож.

Церемонія, що стала незабутньою для кожного з присутніх, відбулась у січні 1903 року, на піку могутності Імперії. У Делі Ґертруда і Г’юґо зустрілися з давніми друзями: Расселами, Валентином Чиролом і його кузеном Артуром Ґодменом. Ґертруда казала, що там зібрався цілий світ. Вони зупинились у розкішній літній резиденції віце-короля й спостерігали за церемонією з найкращих глядацьких місць. Ґертруда писала у щоденнику:

«Це була найпишніша церемонія з усіх, які можна лише уявити... Спершу солдати; за ними — персональна охорона віце-короля, місцеві кавалеристи; за ними — Пратап Сингх на чолі Кадетського корпусу, де служать лише сини раджів; віце-король і леді Керзон, герцог і герцогиня Коннахт, усі на слонах; за ними — знову раджі,