Гаррі Гаррісон - Народження Сталевого Щура

взялися за міцний поручень. Поручень заскрипів — гігантське тіло повільно підводилось. З гордим виглядом Слон покинув поручень і опустив руки…

Зараз! Я натиснув кнопку. Вибухи були неголосними, але мали драматичний ефект. Вони відірвали два болти, на яких тримався люк. Під чималенькою вагою Слона люк розчахнувся, і він упав униз зі швидкістю ракети. Я кинувся до приставної драбини, щойно він упав позад мене, проте ще встиг глянути на залу суду в екран.

Коли підсудний зник з поля зору присутніх у залі, там запанувала тиша. Пружини зачинили люк, а я вставив тяжкі металеві болти під пружинами, надійно його заблокувавши. Усе сталося швидко: Слон іще підстрибував на брезентовій підстилці вгору-вниз, як на батуті, коли я вже спустився до нього. Він флегматично подивився на мене та промовив:

— О, Джиммі, приємно знову тебе бачити.

Схопившись за мою руку, Слон ступив на підлогу. Над нами зчинилася метушня, крізь підлогу чулися вигуки, галас, біганина. Я дозволив собі дуже приємний погляд на екран, на скажені очі судді, на розгублених полісменів.

— Це вражає, Джиме, справді, — сказав Слон, так само милуючись сценою на екрані.

— Точно, — погодився я. — Можеш милуватися, поки скидатимеш одяг. Дуже швидко, пояснення потім.

Без жодного заперечення він роздягнувся — ще до того, як я закінчив говорити. Оголилося огрядне тіло у вишуканій пурпурній білизні. За моєю командою він підняв руки над головою. Стоячи на сходах, я накинув на нього величезну сукню.

— Ось пальто. Надягни його. Ця сукня до підлоги, тож взуття можна не змінювати. Капелюх і помада, нафарбуйся, поки я відчиню двері.

Він виконав мої накази без заперечень. Слон зник, а натомість з’явилася справді гігантська леді. Над нашими головами стукотів молоток, але Слон не звертав на це уваги.

— Ходімо! — покликав я, і він задріботів кімнатою — зовсім як жінка.

Я тримав двері зачиненими, поки він наздогнав мене, і скористався цими кількома секундами для попередження:

— Вони незабаром будуть на сходах у підвал, але сходи заблоковано. Ми підемо іншим шляхом.

Я надягнув поліцейську каску, що пасувала до уніформи на мені:

— Ти ув’язнена під моєю вартою. Ми виходимо. Зараз!

Я взяв його за руку, і ми звернули наліво, у запилюжений коридор. Із заблокованих сходів над нами долинали грюкання та вигуки. Ми поквапилися до котельні та через неї до коротких сходів, які вивели до важких дверей на вихід зі змащеними мною напередодні петлями та замком. Двері відчинилася в один дотик, і ми опинилися в коридорі…

…Не далі як на відстані руки від полісмена, який стояв там на чатах. Сам.

На оцінювання ситуації пішла секунда. Двері відчинено в дальньому кінці вузького коридору. Біля нас — глухий кут. Люди та свобода чекали на нас там, на вулиці. Від них нас відділяв лиш один-єдиний коп. Позаду заворушився Слон. Щось тріснуло в нього під ногами. Полісмен озирнувся на звук.

Я помітив, як його зіниці розширилися від здивування: леді за мною справді вражала. Скориставшись миттю, поки моя леді відвертала його увагу, я стрибнув уперед, дотягнувся до голови, щоб іще трохи повернути її в тому самому напрямку. Він дужо стиснув мене, але його руки швидко зм’якли. Коп знепритомнів, щойно я повернув його голову на сорок шість градусів від звичного положення. Я поклав його на землю, а потім зупинив Слона, який уже рушив уперед:

— Не туди.

Двері будинку навпроти під табличкою «Службовий вхід» було замкнено. Я впустив свою огрядну супутницю досередини, зняв каску та залишив її біля полісмена. Те саме я зробив і з формою. Коли потрапили до супермаркету, я переодягся у звичайні штани та сорочку, вуса поклав до кишені, і ми приєдналися до інших покупців, час від часу глипаючи на дисплей, але не зволікаючи. Кілька покупців здивовано глянули на мою супутницю, але це була пристойна крамниця, тож ніхто не дозволяв собі витріщатися. Я першим підійшов до виходу, галантно притримав двері, і ми швидко влилися у вуличний натовп. За нами розлягалися крики, звуки сигналізації та сирени. Я дозволив собі всміхнутися. Обернувшись, помітив: моя супутниця теж усміхається. Вона навіть наважилася мені підморгнути. Я швидко відвернувся — не варто собі дозволяти таке. Нарешті ми завернули за ріг, де на нас чекав хлібний фургон.

— Стій тут і дивися у дзеркало, — скомандував я, розчахнувши задні двері.

Я ще порпався всередині й заледве встиг посунутись, коли огрядна фігура кулею влетіла в кузов.

— Ніхто не бачить, — прошепотів Слон. — Саме час для посадки.

Я вийшов назовні, зачинив двері, рушив до водійського місця, заліз досередини та завів двигун. Автомобіль повільно рушив уперед, ми пропустили натовп пішоходів на розі, потім застрягли в заторі. Я хотів повернутися та прошмигнути повз будинок суду, але це було б небезпечною бравадою. Краще просто вшитися геть. Щойно вулиця спорожніла, я розвернувся та повільно поїхав, скрупульозно дотримуючись усіх правил дорожнього руху в місті. Я знав другорядні дороги, тож до того, як їх устигнуть заблокувати, ми мали перебувати вже далеко.

Небезпека ще не зовсім минула, а я вже почувався переможцем. І чому ні?! Я зробив це! Здійснив втечу століття та врятував злочинця століття. Тепер нас ніщо не зупинить!

Розділ 12

Від ранку й до полудня я неквапом, але без затримок вів фургон, уникаючи великих шляхів і залишаючись на другорядних дорогах. Хоча наш маршрут зазнавав змін залежно від обставин, я тримався південного напрямку. Щосили старався додати справжніх почуттів і емоцій у формулу Пі-ер квадрат. Щось знайоме? Це, мабуть, єдина теорема з геометрії, яку всі пам’ятають зі школи: S = πr2. Кожен оберт коліс хлібного фургона додавав площу, яку треба обшукати, щоб упіймати втікача. За чотири години подорожі ми добряче перегнали поліцію. Весь цей час Слон зоставався зачиненим у кузові фургона й нічого не знав про мої плани на майбутнє. На порядку денному були пояснення та їжа. Я зголоднів, Слон, очевидно, також — зважаючи на габарити. З такою думкою я пригальмував біля найближчого торговельного центру, знайшов ресторанчик фаст-фуд, під’їхав до нього та припаркувався в дальньому кінці стоянки, поблизу глухої стіни. Слон радісно закліпав, коли я відчинив задні двері, впускаючи світло й свіже повітря.

— Саме час щось перехопити, — почав я. — Ти бажаєш…

Я вмовк, бо Слон жестом попросив мене про це.

— Дозволь мені, Джиме, спершу щось сказати. Дякую тобі. Я щиро вдячний тобі за те,