Анна Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

— Привіт? — прошепотіла я.

— Можна тебе про дещо запитати? — озвалася пляма.

Тепер я почула, що це дівчина. Не дуже висока на зріст. Але не конче семикласниця. У сьомих класах є багато дівчат, нижчих за мене. А з іншого боку, вони ніколи не вітаються. Для них я просто Альбіноска.

Я набралася сміливості й кивнула.

Слава Богу! Може, таки не всі в школі вважають мене пришелепуватою блідою поганкою?

І це одна з них?

— Не знаю, чи ти чула… — мовила дівчинка. — Я теж братиму цього року участь у Конкурсі талантів.

Щось у її голосі було знайоме, але я не могла розпізнати, що саме. Навіть коли вона підійшла ближче, одяг її залишався цілком безбарвним. Бежевий, сірий і брунатний. Жодних яскравих барв. Принаймні це означало, що вона не з гламурної касти сьомих, бо ті носять лише рожеві й білі ганчірки.

— Справді? Чудово! — сказала я.

А що ще казати в таких випадках?

— Ось тільки я не маю ніякого бажання, — мовила дівчинка. — Але доведеться, бо мама страшенно засмутиться. Мушу тягати до школи свою скрипку і вправлятися кожної великої перерви аж до Конкурсу. Мама досі гнівається, що я не виграла змагання торік.

Тепер я зрозуміла, хто був сірою плямою!

Юганна з паралельного класу, з якою ми ходили до одного дитсадка. Вона грала на скрипці від п’яти років, мала друге місце на Конкурсі в п’ятому класі й третє — торік, після двох брейкдансерів та Надіфа. Темна, довга пляма, що стирчала збоку, була скрипковим футляром!

— Я намагалася пояснити мамі, що хочу грати лише з кимось мені приємним, — вела далі Юганна. — А вона сказала, що я занадто талановита, аби ділити свій успіх із другорядними аматорами.

Я не знала, що й казати.

Юганна ніколи раніше не підходила до мене в школі.

— Учора я почула, що всі дівчата 7-А виступатимуть з «Фьокк Йостіном» і Теєю. Тобто всі, крім тебе. Та Ільви-Мерете, але вона вивихнула руку. Тоді мені спало на думку запитати, чи не схотіла б ти виступати разом зі мною.

Мені сперло подих.

— Бо мама, напевно, нічого не матиме проти тебе, — додала Юганна. — Ти найгарніше співала в дитячому хорі…

Усередині мене все завмерло.

— Звісно, ти можеш відмовитися. Просто я подумала, що все ж варто запитати.

— Т-т-ти справді цього х-х-хочеш? — раптом почала затинатися я. — А як же… Т-т-тея?

Навіть не знаю, навіщо запитала, але я почувалася такою ошелешеною, що не могла тверезо думати.

— Тея?! — перепитала Юганна. — Доволі специфічна…

Мені ледь щелепа не відвалилася від таких слів.

— Пригадуєш, як одного разу вона співала соло в хорі? Тотально спаскудила пісню!

Щось раптом забулькотіло в мені.

Нестримний регіт.

— О так! То був справжній жах!

— І тепер вона збирається співати на конкурсі хіт Ріанни? — дивувалася Юганна. — Уявляю, що то буде!

Мене розібрав ще більший сміх. Я так сміялася, що очі, мабуть, ледь не вискакували з орбіт, а обличчя стало червоне, мов буряк. Але то дурниця. Усе дурниця.

— Не знаю, чи ти це пам’ятаєш, — вела далі Юганна. — Вона часто співала в садку перед ляльками. Ставала перед ними, ніби вони — публіка. Ми з Ільвою-Мерете ледве витримували той спів.

Я раптом перестала хихотіти.

А я ж думала, що Тея, Ільва-Мерете й Юганна — одна дитсадкова кліка. І саме тому кімната для ляльок завжди була зачинена. Щоб я не могла туди потрапити. А тепер виявляється, там замикалася Тея і співала перед ляльками!

— Я серйозно, — сказала Юганна. — Було б гарно, якби ти погодилася. Я не витримаю сама на сцені ще й цього року! Я знаю, що ти анітрохи не крута, але ліпше ти, аніж ніхто. Попри все…

Хтось би, напевно, трохи образився на такий коментар.

Тільки не я.

Моє серце крутнуло майже стільки ж сальто, як тоді, коли Маґнус заговорив до мене на шкільному ґанку. Уперше хтось, окрім Нільса, запросив мене до співучасті — не важливо, у чому саме. Щиро запросив… Фальшиві запрошення на дні народження, коли тобі не надто й раді, не беруться до уваги.

— Звичайно, охоче! — погодилась я.

— Супер! — зраділа Юганна. — Пізніше поговоримо. Або, може, дорогою додому? Ти мешкаєш поблизу Фелікса, правда?

Я кивнула.

— Чудово! — сказала вона і пішла собі.

У мені знову все заціпеніло. Я лише…

…………

— Про Маґнуса мрієш?

Серце й очі знову зірвалися з орбіт. Я так розслабилася, що й не помітила, як під’їхав Нільс.

— Знаєш, із ким я щойно розмовляла? — запитала я. — 3 Юганною з 7-Б! Вона підійшла, сказала «привіт» і стояла ось тут, де стоїш зараз ти!

Нільс відсахнувся і відступив на півметра.

— Вона теж братиме участь у Конкурсі талантів.

— Ага… То й що?

— Таааа… нічого. Хочааа… Вона питала, чи… Чи не захочу я співати разом з нею!

Я не стримала радісної усмішки.

Чого не скажеш про Нільса. Він аніскілечки не усміхався.

— І що сказала на твою відмову? — запитав він.

— Відмову? — вражено перепитала я. — Про що ти? Я погодилася! Гадаєш, треба було сказати «ні»? Чому? Гадаєш, я не вмію співати? Ти це хочеш сказати? Так?

— ТОБІ ЩО, ПОРОБЛЕНО, АННЕБІНО!

І тоді до мене дійшло.

Коли позаминулого року Турфінн-Чічка, прозваний так за свій незмінний народний стрій на всіх концертах, п’ять разів виступав на Конкурсі талантів на п’яти інструментах, на жодному з яких грати не вмів, журі ухвалило рішення дозволити брати участь лише в одному виступі. Я не могла співати з Юганною. Це було проти правил. Я вже домовилася виступати удвох із Нільсом.

— От дідько!

Ото й усе, на що я спромоглася.

— Тепер ти не маєш права ламати угоду, — сказав Нільс.

Я кашлянула.

— Аннебіно!

Проблема полягала не в тому, кого обрати. Мені страшенно кортіло заспівати разом з Юганною, але Нільс мав вищий пріоритет. Він був понад усіма. Так воно є… Проблемою було, як пояснити Нільсові, що я вирішила відмінити «Операцію „Тако“»…

— І злиняти теж не маєш права!

Нільс іноді бачить людину наскрізь.

— Тільки не тепер! — додав він. — Тільки не тепер, коли я вже заявив про нашу участь!

Бо він це таки зробив. Хоч і сердився на мене в п’ятницю, усе ж пішов до Сюнне й подав заявку. На репетиції у тітки Муни Нільс розповів, що повідомив Сюнне, яку пісню виконуватимемо, але що назву своєму гурту ми ще не придумали.

— Будь ласка, —