Вікторія Амеліна - Дім для Дома

Раніше, звісно, був цілий весільний альбом. Але старий, кажуть, прогримів:

— Навіщо ти це привезла? Дивитись не можу! Зрадник! Зрадник! — і альбом полетів у смітник.

Хоча зрадником, звісно, був не альбом, а батько Марусі.

Потім, можливо, хтось знайшов випадково на смітнику ті весільні світлини. Може, забрав собі. Чи намагався шукати власників, давав оголошення у газети: панове, ви загубили пам’ять. Як ви без неї? Я вам її залюбки поверну за винагороду. А може, й просто так поверну.

Але Цілики не візьмуть. Вони хоч і не лікарі, але знаються трохи на лікуванні. Якщо вирвати спогад, він не болить. Простий метод, а чутки про побічні ефекти, здається, перебільшені.

Тільки Маруся не хоче ні про що забувати. Навпаки, все, що в неї було, вона хотіла би повернути — батька і світ, як вона його собі уявляє. Вона вірить, що так і буде. Батько приїде й вилікує її. В чарівному кришталику відіб’ються вулиці та сади, пси та люди, і, звісно, ж Високий Замок. Величні замкові мури здійматимуться над містом, чорні очі бійниць мружитимуться на світанку.

Ця дівчинка, мабуть, остання, хто бачить Замок. І якщо справді колись її вилікують — чи просто, коли вона виросте, й на свій випускний, за традицією, підніметься зустрічати світанок на Замковій Горі — Замок ураз зруйнується, зникне вже назавжди. Маруся знатиме, як і всі ми, лише порослий травою пагорб, де поховані рештки мурів.

Кажуть, Замок колись розібрали так, як мій Господар розібрав завод у Новерську. Із каменів постали звичайні будинки — здається, десь на Личаківський. А під курганом, що тепер на місці королівського замку, десь глибоко лежить камінь. Мама Оля стверджує, на камені під Високим Замком вибито напис: «Вільні з вільними, рівні з рівними — Польща, Литва і Русь об’єднані Люблінською унією 12 серпня 1569 року». Та чи можна вірити шкільній вчительці історії? Я не знаю. Той камінь занадто глибоко.

А Оля говорить і говорить про замок так, наче він існує. І Маруся пахне радістю, яку роздавали колись біля будівлі Галицького сейму — паперовими вітрячками, повітряними кульками, морозивом... Для дівчинки Високий Замок, що для старого небо. І доки це так, замкові мури здіймаються над принишклим містом, і очі бійниць мружаться на світанку. І видно з них цілий світ. Принаймні комусь. 

Гріхопадіння

 Ніби сліпі, квіти обережно вибираються зі своїх нірок, волога земля випускає їх, а разом із ними все старе, шар за шаром, у ще прохолодне повітря. В собак паморочиться у голові, у пенсіонерів поколює в серці. Наближається кінець року — навчального. Скоро школа, у якій вчителює Оля, вперше прийматиме іспити українською. Колись вже приймала польською, потім — російською... Взагалі-то, цю школу досі «гвардійською» називають: директоркою ще недавно працювала дружина генерала, й багато вчительок були дружинами офіцерів — за збігом чи що. Союзу, тих, хто мріяв поїхати, але не їхав, і тих, кому у місті чомусь подобалося. Останніх, втім, було небагато, та й то двох вчительок української можна не рахувати. тридцятиріччя, знизу не видно. Та цього разу вікна зачинені, ніби Оля забула, що ми прийдемо її зустрічати. в гастрономі комуністкою обізвали, ти це розумієш? Обізвали! — розходиться Тамара, на світло проглядаючи зеленкуваті купюри. Констатує: — Справжні... А я що, була у компартії? А вони? Оті, що кричать! Вони то якраз і були. Ти що, думаєш, інші вчителі не беруть? Чи цей ваш молодий директор? Та...

Тепер генерал, підтверджуючи свою важливість, виїхав разом з родиною до Москви. Підлеглі ж розділилися: на тих, кого теж вітром здуло зі Львова одразу по розпаді

Хай там як, а, судячи з криків з вікон, учні на перервах галасують поки що російською й на стінах з червоної цегли старшокласники написали білою фарбою «Цой жыв» — через «ы». Хоча, здається, «и» має бути? Вочевидь, вчителька російської недопрацьовує — чи таки поїхала з міста зі своїм офіцером.

Замість генеральської жінки директором поставили енергійного хлопця, щойно з української філології і з міста Дрогобича.

Чоловікам учительок затримували зарплату, трохи частіше видавали продуктові пайки — якусь крупу, кістляву морожену рибу, консерви з незрозумілим вмістом, і раптом, як свято, — згущонку. Останню схвильовані жіночки й заносили часом до директорського кабінету, й сховатись від них було, мабуть, вкрай складно. Тож скоро худенький директор почав гладшати на офіцерському молоці й звикати до колективу. Він так і пахнув тепер — згущонкою. Запах Дрогобича швидко вивітрювався. Втім, бачилися ми з директором нечасто.

Спілкувався він лише українською — дивина на той час і на ту школу. Подейкували навіть, що російською директор говорить із дуже смішним акцентом. А молодий керівник тим часом давав школі раду: дістав десь потрібну кількість портретів гетьманів і кобзарів, чи не першим у країні запровадив спів державного гімну — в актовій залі, щопонеділка. Навіть лад у шкільній бібліотеці навів, списавши на покій усіх «Піонерів-героїв» із друзями. Все в школі йшло на лад. Дружини офіцерів навіть пильнували, аби старшокласники по понеділках не гигикали, а співали. Навіть учителька російської мови.

— Чому ми маємо це співати? — зітхала потім в учительській.

А після уроків розпитувала про справи й онуків старого діда Євгена, й де ж їй було подумати, що він, можливо, ще до кінця 50-х ховався десь по лісах, і гімн по понеділках співав голосніше за інших, хоч і зі своєї завгоспівської підсобки. Чи то завгоспа не запрошували до співу офіційно — чи то йому вже подобалося ховатися. Якось спізнившись, Мама Оля чула той спів.

— Може, мені таки треба їхати до Росії? До мами? — запитувала вчителька російської, що не любила співати.

— Та припиніть, це наша земля. Ми це місто підіймали, вони би тут... — і колега Мами Олі заходилася у роз’ясненнях про важливість індустріалізації, зовсім, як на уроках історії.

Мама Оля мовчала. Директор заходив до учительської, й тоді враз замовкали всі. Тільки вчителька географії, як завжди, розповідала — всім вже давно набридло — що однаково скоро поїде до Грузії.

— Що там робитимете? — дивувалася добра вчителька російської. — Там же гори, дикість... Тут хоча б місто.

Грузинка знизувала плечима й скоро справді поїхала — в ці свої гори чи, може, в котресь із грузинських міст. Вчителька російської потім поїхала теж. Мама Оля не пам’ятає куди. Однак школа тепер прийматиме іспити українською.

Вікно Олиного кабінету на третьому поверсі, он