Марія Семенівна Галина - Автохтони

ж таки кавказець. Якийсь мудак випускає свого собаку вночі погуляти, от і все. Собак він не боявся, хоча, звісно, і серед них бувають психи, собаки з цього погляду нічим не кращі від людей.

Йому здалося чи той і справді встав на задні лапи?

Це розіграш, такого звіру не буває, просто продовження вистави, перша дія – у декораціях особняка, друга – на пленері… Готика. Самотнє освітлене вікно, яке раптом згасло, чорні кощаві дерева, дивна жінка. Антураж підібрано, ролі розподілено, мізансцени вибудовано. Вони стиха спостерігають за ним, думають, він побіжить… Ну, так хрін їм.

Він витягнув нарешті з кишені телефон і увімкнув підсвічування. Побачив свою власну долоню, що почервоніла від холоду, побачив увесь у дрібній мряці завиток на чавунній огорожі особняка, але за контрастом усе інше занурилося у суцільну, монолітну пітьму. І постать у кінці провулка – теж. Він квапливо вимкнув підсвічування, але крім фосфоричних коліс, що оберталися у вогкому повітрі, нічого не побачив.

Хтось навалився на нього. Важкий, від якого тхнуло мокрою псятиною. З несподіванки він навіть не виривався, лише мляво відбивався кулаком із затиснутою мобілою. Кулак влучив у мокре та мохнате, щось захрумтіло, хтось загарчав придушено, дихнув смородом в обличчя, величезною лапою обхопив зап’ясток, потягнув.

– Та швидше ж, мудило!

Він сіпнувся, намагаючись видерти руку, але той тримав сильно та міцно, йому, аби не впасти, довелося зробити крок, потім ще крок, ліхтар над головою зненацька ожив, у анемічному світлі, тьмяному, немов калюжка сечі, він побачив руду бороду, косуху, бандану, шипастий шкіряний браслет на величезній мохнатій лапі, яка обхопила його власний зап’ясток.

– Упирю?

– Ворушися, пришелепку! – рикнув вільний райдер. – Життя набридло, чи що?

Другою лапою він утирав, розмазуючи по вусах, кров, що крапала з носа.

Мотоцикл блискотів у напівмороку трубками та зчленуваннями, лискучий і потужний, як ґіґеровський Чужий, Упир влаштувався у сідлі, буквально закинув його за спину і дав газу. До вух набився рик мотора, гострий біль полоснув спину, хтось був там, позаду, але Упир заклав хвацький віраж, і цей хтось відірвався і зник, чорні дерева зливалися у безперервний частокіл, ліхтарі – у безперервну, розвезену смугу світла…

– Зачекай, я, здається, мобілу зронив!

– Ти що, брате, охрінів? – горлав Упир, перекрикуючи рев мотора і зустрічний вітер. – Не можна чекати! Ні в якому разі не можна чекати!

Під яскравим, дуже яскравим ліхтарем Упир загальмував.

– Зачепив усе ж таки? Дай-но подивлюся.

Здоровезні ножища в берцях уперлися в булижник.

– Пощастило тобі, брате. Це не укус. Це він пазуром. Куртку зніми.

Він покірливо стягнув куртку. На спині куртки була довга проріха із подертими краями, наче він десь зачепився за крюк. З проріхи стирчали клапті підкладки. Відразу стало вогко й мерзлякувато. Втім, його й так циганській піт проймав.

– Потерпи трошки.

Упир відчепив від паска армійську флягу, відкрутив ковпачок. Гостро, різко запахло спиртом, защипало.

– Порядок. Одягай куртку, брате, он, трусишся весь.

За дальніми дахами феєрверк розсипався танучими зеленими, золотими, сріблястими зірками. Знову на Площі Ринок щось святкували, не інакше.

– Бруд?

– Бруд – хня. Якби слина, тоді гаплик, от!

– Ця тварюка що, скажена, чи як?

Бруківка на дорозі раптом стала крутитися. Спочатку повільно, потім швидше й швидше.

– Який до біса сказ? Сказ – хня. Гей, ти чого? На ось, ковтни!

Він покірливо ковтнув, до шлунка покотилася пульсуюча розпечена куля.

– Тримайся, брате. За мене тримайся, ось так. Молодець. Ну, поїхали, чи що! – Вільний райдер тхнув псятиною і рипів шкіряною курткою, але все це разом заспокоювало повною своєю визначеністю.

– Куди?

– Так. В одне місце. Посидимо, пива вип’ємо.

Чужі люди походжали вулицями, повз вітрини, повз дерева, повиті, неначе інопланетними ліанами, гірляндами зелених лампочок. Білий кінь із плюмажем, ще один білий кінь, розцяцьковані візки. Якщо вершники Апокаліпсиса – чуваки із почуттям гумору, вони, напевно, влаштують щось подібне. Білі коні та надувні кульки сердечком. І серпантин… І феєрверки.

А там мокрі галузки, порожні провулки, пітьма, молодик, снігова каша…

Упир хвацько зарулив до темного підворіття, склепіння були так щільно розфарбовані графіті, що розібрати будь-що було абсолютно неможливо. Мотоцикл – цей приборканий ґіґеровський Чужий, зітхнув і завмер. Величезні берці прогупали до глухих важких дверей, утоплених у стіну, величезний кулак у рукавичці-хобо укарбувавсь у дошки, аж загомоніло. Щось дзенькнуло, у дверях відчинилося вузьке оглядове вікно, вузький прямокутник світла ліг на мокру бруківку.

– Пароль! – суворо сказали з-за дверей.

– Наше сонце – місяць! – суворо сказав вільний байкер, потираючи долонею лівою руки забиті кісточки правої.

– Воля або смерть! – відповіли з-за дверей.

Віконце зачинилося, проте відчинилися двері, саме настільки, щоб вони з Упирем змогли боком, по одному, протиснутись усередину.

Похмурий пикатий чолов’яга у чорній бандані та маскувальному комбінезоні тримав тацю з двома стопками.

– Смерть ворогам! – Упир хвацько вихилив стопку.

Він, повагавшись, теж – у стопці була перцівка, не така добряча, як пальонка у флязі Упиря, але теж нічого.

– Чи тут мій споборник? – Упир видихнув і витер вуса шкірястою лапою. – Споборник по зброї.

– Хвоста не привели? – Пикатий вправно крутонув на пальці тацю з порожніми стопками.

– Ніяк ні, товаришу. Чисто все.

– Ну, так і в нас чисто. У нижній залі він. Митро проведе. Митре?

– Га?! – Такий же здоровезний, у чорній бандані та в чорній фартушині поверху камуфляжки Митро виступив із-за стійки.

– Проведи товаришів.

– Слухаю, командире, – сказав Митро і, зробивши жест рукою і пригнувши голову, пірнув у глиб схрону під низьке склепіння. Тут було димно та гамірно. Поміж грубо збитих дощаних столів снували офіціанти, всі у камуфляжці, всі в чорних банданах. Пахло пивом і смаженими ковбасками.

Мардук сидів у дальньому куті, затиснутий чиїмись міцними спинами, у величезній лапі – кухоль пива.

– А! – сказав Мардук і посунувся на лаві, звільнюючи місце. – Сідай, друже! Все добре?

– Яке там добре, – безнадійно промурмотів він, опускаючись на лаву. – Яке там добре…

Митро приніс кухлі з пивом, гепнув їх на мокрий стіл і пішов собі.

– Ти випий, брате. – Очі в Мардука були блакитні, як у немовляти, в негустих рудуватих віях. – Випий, заспокойся.

Він випив і заспокоївся. Добре все ж таки в них тут пиво. В залі було димно, гамірно та спекотно, його нарешті відпустила колотнеча, і він стягнув куртку.

– Що це було? – Він дивився у блакитні очі Мардука і в сірі – Упиря, але в тих та інших була лише баглива симпатія, нічого більше.

– Де? – байдуже спитав Мардук.

– За мною гналася якась тварюка. Он, куртку подерла.

– Яка ще тварюка, – сказав Упир. –