Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

це вона була рада повернутись у світ привидів, єдинорогів і богів. Це здавалось значно меншою фантастикою ніж життя у двадцять першому сторіччі.

Ніко досі розповідав про дітей Плутона.

— Таких, як ми, небагато, тож ми тримаємось одне одного. Коли я знайшов Хейзел...

— У тебе є інші сестри? — поцікавився Персі, майже таким тоном, наче заздалегідь знав відповідь.

У голові Хейзел знову постали запитання. Коли вони з Ніко зустрічались? Що приховує її брат?

— Одна, — визнав Ніко. — Але вона загйнула. Я бачив її духа в Підземному царстві декілька разів, окрім останнього разу, коли вирушив туди...

«Щоб повернути її», — подумала Хейзел, хоч Ніко цього і не сказав.

— Вона зникла, — голос Ніко став хриплим. — Раніше вона була в Елізіумі — це щось на кшталт раю в Підземному царстві, — але вирішила переродитись в іншу форму життя. Тепер я ніколи її більше не побачу. Мені пощастило, що я знайшов Хейзел... ну, у Новому Орлеані.

Дакота крякнув.

— Хіба що ти не віриш чуткам. Не кажу, що я вірю...

— Чуткам? — запитав Персі.

З іншого кінця кімнати заволав фавн Дон:

— Хейзел!

Хейзел ще ніколи так йому не раділа. Донові, узагалі-то, забороняли знаходитись у таборі, та він усе одно примудрився якимось чином прослизнути. Він проштовхувався до їхнього столу, усміхаючись до легіонерів, хапаючи їжу з тарілок та вказуючи пальцем на таборянок: «Привіт! Зателефонуй мені!» Летюча піца ляснула його по голові, і він зник за тахтою. Але потім вискочив знову, так само з усмішкою на обличчі, і пробрався до столу Хейзел.

— Моя улюблена дівчинко! — Від нього тхнуло, наче від мокрого козла, огорнутого запліснявілим сиром. Він нахилився над їхніми тахтами і поглянув на їжу. — Слухай, новенький, ти це доїдатимеш?

Персі нахмурився.

— Хіба фавни не вегетаріанці?

— Не чизбургер, матінко рідно! Тарілку! — Він понюхав волосся Персі. — Слухай... що це за запах?

— Доне! — випалила Хейзел. — Не будь нахабою.

— Та ви що, я ж просто...

Їхній домашній бог Вітеллій замерехтів поряд, його тіло було наполовину занурене у Френкову тахту.

— Фавни в їдальні! Куди ми котимось? Центуріоне Дакота, виконуй свій обов’язок!

— А я виконую, — буркнув Дакота у свій келих. — Я вечеряю!

Дон досі шмигав носом навколо Персі.

— Друзяко, у тебе духовний зв’язок із фавном! Персі відхилився від нього.

— Який зв’язок?

— Духовний! Він дуже слабкий, наче хтось його придушив, але...

— Знаєте що! — Ніко зненацька підвівся. — Хейзел, чому б вам із Френком не розповісти Персі суть справи? Ми з Дакотою навідаємо претора. Доне і Вітеллію, ходімо з нами. Обговоримо стратегію для воєнних ігор.

— Стратегію програшу? — буркнув Дакота.

— Блідий хлопчина має рацію! — промовив Вітеллій. — Легіон б’ється гірше, ніж бились ми в Юдеї, а тоді ми вперше загубили орла. Авжеж, якби тоді командував я...

— Можна я спочатку з’їм тарілку? — запитав Дон.

— Уперед! — Ніко вийшов з-за столу і схопив Дона та Вітеллія за вуха.

Ніхто, окрім Ніко, не міг торкнутись ларів. Вітеллій обурено закричав, тоді як його тягли до столу претора.

— Ай! — протестував Дон. — Друзяко, обережно з моїм афро[14]!

— Ходімо, Дакото! — покликав Ніко через плече.

Центуріон неохоче підвівся. Він витер рота, хоча це було марним — навколо його губ завжди були червоні плями.

— Незабаром повернусь.

Він здригнувся, наче собака, що струшує із себе воду. А потім пошкутильгав геть, розплескуючи всюди свій напій.

— Що це таке було? — поцікавився Персі. — І що не так із Дакотою?

Френк зітхнув.

— З ним усе гаразд. Він син Вакха, бога вина. У нього залежність від певного напою.

Очі Персі округлились.

— Ви дозволяєте йому пити вино?

— О боги, ні! — випалила Хейзел. — Це було б катастрофою. У нього залежність від червоного «Кул-Ейда»[15]. П’є його з потрійною дозою цукру, а Дакота і без цього СПАУ... ну, розумієш, синдром порушення активності й уваги. Ще один такий день, і в нього вибухне голова.

Персі поглянув на стіл претора. Більшість старших офіцерів розмовляли з Рейною. Ніко і двоє його полонених, Дон та Вітеллій, стояли трохи поодаль. Дакота бігав туди-сюди вздовж щільного рядка щитів і стукав по них келихом наче по ксилофону.

— СПАУ, — промовив Персі. — І не кажи.

Хейзел ледве стримала смішок.

— Ну... більшість напівбогів такі. Або дислексики. Якщо ти напівбог, твій мозок улаштований інакше. От ти, наприклад... ти ж казав, що тобі важко читати.

— І ви такі самі? — запитав Персі.

— Не знаю, — визнала Хейзел. — Можливо. У мої часи таких дітей, як ми, просто називали ледачими.

Персі нахмурився.

— У твої часи?

Хейзел подумки лайнулась.

На щастя, заговорив Френк:

— Хотів би я мати СПАУ або дислексію. Усе що мені дісталось — непереносимість лактози.

Персі усміхнувся.

— Серйозно?

Френк, можливо, був і не найрозумнішим напівбогом у світі, та Хейзел подумала, що він дуже милий, коли засмучується. Плечі Френка важко опустились.

— Я ж морозиво обожнюю...

Персі розсміявся. Хейзел теж не втрималась. Приємно було сидіти так за вечерею і почуватись, наче справді серед друзів.

— Гаразд, а тепер розкажіть мені, чому так погано чути у П’ятій когорті? Ви ж такі круті.

Від похвали Хейзел почервоніла.

— Це складно пояснити. Наприклад, я, окрім того, що дитина Плутона, ще хочу бути вершником.

— Тому ти носиш кавалерійський меч?

Вона кивнула.

— Це тупо, мабуть. Прийняття бажаного за дійсне. У таборі є лише один пегас — Рейни. Єдинорогів тримають тільки заради ліків — стружка з їхніх рогів знешкоджує отруту, ну і все інше. Що б там не було, римська армія — це завжди піхота. А кіннота... римляни дивляться не неї зверхньо. Тож до мене у них таке ж ставлення.

— Їм же гірше, — промовив Персі. — Ну а ти що, Френку?

— Стрільба з лука, — буркнув той. — Це їм подобається не більше. Хіба що ти дитина Аполлона — тоді маєш виправдання. Хотілось би, щоб моїм батьком виявився Аполлон, але я на це майже не розраховую. Я не дуже ладнаю з віршами. І зовсім не певен, що хочу бути братом Октавіана.

— Чудово тебе розумію, — відповів Персі.