Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

– Я вийшов на хвилинку й не можу звільнитися раніше, ніж за дві години.

– Тоді дозвольте мені запросити вас. Невже ви відмовитеся приділити дамі годину?

Згнітивши серце, я пішов за нею до кондитерської на вулиці Петриксоль. Ми замовили дві філіжанки гарячого какао, сіли одне навпроти одного й стали чекати, хто розтулить рота першим. Уперше виграв я.

– Я вчора не хотіла образити вас, Давиде. Я не знаю, що розповів вам дон Педро, але я ніколи так не казала.

– Але ви так подумали, тому дон Педро мені про це й розповів.

– Ви не маєте найменшого уявлення про те, що я думаю, – твердо відповіла вона. – І дон Педро теж.

Я стенув плечима.

– Ну то й гаразд.

– Я сказала зовсім інше. Я сказала, що думаю, ви робите зовсім не те, що відчуваєте.

Я всміхнувся, бо не міг не погодитися з нею. У ту мить моїм єдиним відчуттям було бажання поцілувати її. Крістіна витримала мій погляд. Вона дивилася на мене з викликом і не відвернула обличчя, коли я простяг руку й доторкнувся до її губ, потім ковзнувши пальцями по підборіддю й шиї.

– Не треба, – сказала вона нарешті.

Коли офіціант приніс нам дві огорнуті парою філіжанки, вона вже пішла. Минуло кілька місяців, перш ніж я знову почув її ім’я.

Якось наприкінці вересня, закінчивши чергову порцію «Міста проклятих», я вирішив дозволити собі вільну ніч. Інтуїція підказувала мені, що наближається стан нудоти й ударів розпеченим кинджалом у мозок. Я проковтнув цілу жменю пігулок кодеїну й простягся на ліжку в темряві, чекаючи, коли з мене перестане лити холодний піт і припиниться тремтіння в руках. Я вже був задрімав, коли почув дзвінок у двері. Я доплентав до передпокою й відчинив двері. Відаль, одягнений в один зі своїх бездоганних костюмів з італійського шовку, припалював сигарету, стоячи під променем світла, яке, здавалося, сам Вермеєр намалював для нього.

– Ти живий чи я розмовляю з привидом? – запитав він.

– Тільки не кажіть мені, що ви прийшли з вілли «Геліус» лише для того, щоб запитати про це.

– Ні, не для того. Я прийшов тому, що вже кілька місяців ти не виходив на люди і я хвилююся за тебе. Чому ти не проведеш телефонну лінію в цей мавзолей, як усі нормальні люди?

– Мені не подобаються телефони. Я волію бачити обличчя людини, яка зі мною говорить, і хочу, щоб вона мене бачила.

– У твоєму випадку це навряд чи вдала думка. Ти останнім часом дивився в дзеркало?

– Це ваша професія, доне Педро.

– У морзі клінічної лікарні можна знайти трупи, які мають кращий колір обличчя, ніж у тебе. Вдягайся.

– Навіщо?

– Бо я тобі так кажу. Ми підемо прогулятися.

Відаль не хотів слухати ані заперечень, ані протестів. Я доплентав до автомобіля, що чекав нас на бульварі Борна, і побачив за кермом Мануеля.

– Куди ми їдемо? – запитав я.

– Сюрприз.

Ми перетнули майже всю Барселону, виїхали на проспект Педральбес і стали підійматися на пагорб. Через кілька хвилин ми побачили віллу «Геліус», усі її вікна були освітлені й утворювали в сутінках величезну бульбашку розжареного золота. Вийшовши з машини біля будинку, Відаль подав знак, щоб я йшов за ним, і провів мене до великого салону. Там чекав великий гурт людей, які, коли я підійшов, заплескали в долоні. Я побачив там Басиліо, Крістіну, батька й сина Семпере, свою колишню вчительку донью Маріану, кількох авторів, які публікувалися разом зі мною в Баридо й Есковільяса і з якими я заприятелював, Мануеля, що приєднався до гурту, і кількох подруг Відаля. Дон Педро подав мені келих із шампанським і всміхнувся.

– Вітаємо тебе з двадцятивосьмиріччям, Давиде.

Я про це геть забув.

У кінці святкової вечері я попросив пробачення й на мить вийшов у сад, щоб ковтнути свіжого повітря. Небо, всіяне зірками, накинуло сріблясту вуаль на дерева. Не минуло й хвилини, як я почув кроки, що наближалися до мене, і коли обернувся, то побачив особу, яку найменше сподівався побачити в цю хвилину, – Крістіну Саньєр. Вона всміхнулася мені, ніби хотіла попросити пробачення за свою несподівану появу.

– Педро не знає, що я вийшла поговорити з вами, – сказала вона.

Я зауважив, що «дон» випав із її звертання, проте вдав, ніби нічого не помітив.

– Мені треба поговорити з вами, Давиде, – сказала вона. – Але не тут і не тепер.

Навіть сутінки саду не змогли приховати мою розгубленість.

– Ми зможемо побачитися завтра в якомусь місці? – запитала вона. – Обіцяю, що не заберу у вас надто багато часу.

– За однієї умови, – сказав я. – Ви більше не звертатиметеся до мене на «ви». Я вже й так відчув себе надто старим після цього дня народження.

Крістіна всміхнулася.

– Згода. Я до вас звертатимуся на «ти», якщо й ви звертатиметеся до мене на «ти».

– Казати людям «ти» – одна з моїх спеціальностей. То де ти хочеш щоб ми зустрілися?

– Можна в тебе вдома? Я не хочу, щоб хтось нас побачив або щоб Педро довідався про нашу розмову.

– Якщо тобі так зручніше…

Крістіна всміхнулася з полегкістю.

– Дякую. Отже, завтра? Пополудні?

– Як тобі зручніше. Ти знаєш, де я живу?

– Мій батько знає.

Вона трохи нахилилася й цмокнула мене в щоку.

– Ще раз вітаю з днем народження, Давиде.

Перше ніж я встиг сказати щось іще, вона зникла, ніби розчинилася в саду. Коли я повернувся до салону, вона вже пішла. Відаль скинув на мене холодним поглядом із протилежного кінця салону й лише тоді, коли зрозумів, що я його бачу, усміхнувся.

Через годину Мануель, діставши дозвіл Відаля, сказав, що відвезе мене додому в «іспано-свісі». Я сів поруч із ним, як завжди робив у тих випадках, коли ми були в машині лише вдвох. Шофер користався з цієї можливості, щоб ознайомити мене з наукою водіння машини, і дозволяв мені навіть сідати за кермо на короткий час, але з умовою, щоб Відаль нічого про це не знав. У ту ніч Мануель був мовчазніший, ніж зазвичай, і не розтулив рота, доки ми не доїхали до центру міста. Він був худіший, аніж тоді, коли я бачив його останнього разу, і мені також здалося, що вік почав на нього впливати.

– У вас якісь неприємності, Мануелю? – запитав я.

Шофер стенув плечима.

– Нічого важливого, сеньйоре Мартін.

– Але я бачу, вас непокоїть щось…

– Дурниці зі здоров’ям. У моєму віці з’являється безліч дрібних проблем, ви ж бо знаєте. Але не це для мене головне. Для мене головне – моя дочка.

Я