Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

й сам втрачаю дар мови, коли розмовляю сам з собою. Приємно знову вас усіх побачити – тебе, Тріліан, Форда і Мавпоподібного. Гей, там, комп’ютере...

– Привіт, містере Бібльброкс, сер, певно, що для мене велика честь...

– Замовкни і вивези нас звідси, але швидко-швидко.

– Аякже, друже, а куди вам хочеться?

– Будь-куди. Не має значення, – вигукнув Зафод. – але ні, таки має! – схопився він. – Нам треба дістатися до найближчого місця, де можна перекусити!

– Буде виконано, – відповів щасливий комп’ютер, і місток струсонув потужний вибух.

Коли через хвилину зайшов Зарнівуп з підбитим оком, він ошелешено побачив чотири пасма диму.

РОЗДІЛ 14

Чотири непритомні тіла стрімко падали у чорне провалля.

Свідомість вмерла, холодне забуття все глибше і глибше затягувало їх у порожнечу небуття. Нестерпна тиша сумною луною накочувалася на них, і нарешті вони поринули в темне і непривітне бурхливо-червоне море, яке поволі і, як здавалося, безповоротно прийняло їх у своє лоно.

Минуло не менше як вічність, перш ніж це море розступилося і вони залишилися лежати на холодному і жорсткому березі, наче уламки і залишки потоку Життя, Всесвіту та Усього Сущого.

Вони здригнулися від судоми, відчули, як на лобі виступив холодний піт, відблиски навколо них викликали нудоту. Холодна і жорстка твердь здригнулася і захиталася під ними, а потім завмерла. Вона відсвічувалася у темноті – це була відполірована до блиску холодна і жорстка твердь.

Їх невдоволено розглядала якась зелена тінь з нечіткими обрисами.

Вона прокашлялася.

– Добрий вечір, мадам і джентльмени, – вимовила вона. – Ви зробили попереднє замовлення?

До всього призвичаєна свідомість Форда Префекта знову легко ввімкнулася і його мозок знову був до всього готовий.

– Попереднє замовлення? – промовив Форд.

– Так, сер, – відповіла зелена тінь.

– Невже для потойбічного життя потрібне попереднє замовлення?

Якби можна було припустити, що зелена тінь може обурено підняти брови, то саме це вона і зробила.

– Потойбічне життя, сер? – здивувалася вона.

Артур Дент хапався за свою свідомість, як, не втримавши в руках, хапаються за слизький брусок мила у ванні.

– То це потойбічне життя? – затинаючись, запитав він.

– Атож, гадаю, що це воно, – сказав Форд Префект, намагаючись зрозуміти, де тут верх і низ.

Він перевірив гіпотезу, що верх повинен бути у протилежному напрямку від холодної твердої поверхні, на якій він лежав, і зіп’явся, як йому все ще здавалося, на власні ноги.

– Я гадаю, – сказав він, злегка похитуючись, – що ми аж ніяк не могли залишитися живими після того вибуху, хіба ні?

– Ні, – пробурмотів Артур. Він сперся на лікті, але від того, як виявилося, краще не стало. Він знову безсило впав.

– Ні, – підводячись на ноги, додала Тріліан, – аж ніяк не могли.

Знизу почулося хрипке булькання. Це спробував заговорити Зафод Бібльброкс.

– До числа живих я дійсно уже не належу, – видобув він з глибини горла. – Мені кінець. Ба-бах, і по всьому.

– Ага, так воно і було, – сказав Форд. – У нас не було жодного шансу вижити. Нас напевно розірвало на дрібні шматки. Руки і ноги порозліталися у різні боки.

– Еге ж, – засопів Зафод, зводячись на ноги.

– Можливо, леді і джентльмени бажають замовити якісь напої... – обізвалася зелена тінь, нетерпляче снуючи навколо них у повітрі.

– Трах-ба-бах, – знову заговорив Зафод, – і вибух миттєво розклав нас на найдрібніші молекули. Агов, Форде, – впізнавши нарешті одну з постатей навколо нього, – у тебе також перед очима промайнуло усе твоє попереднє життя?

– І з тобою теж таке було? – здивувався Форд. – Усе попереднє життя?

– Авжеж, – підтвердив Зафод, – принаймні я припускаю, що то було моє життя. Бо ти ж знаєш, багато часу я прожив взагалі не пам’ятаючи про минуле. Він поглянув навколо на різні тіні, які нарешті набували чіткіших обрисів, а не були просто хисткими, розмитими, безформними постатями.

– Отож... – промовив він.

– Отож, що? – запитав Форд.

– Отож ми тут, – невпевнено почав Зафод, – лежимо собі мертві...

– Стоїмо, – виправила його Тріліан.

– Гм, стоїмо мертві, – продовжував Зафод, – у цьому безлюдному...

– Ресторан, – вигукнув Артур Дент, який уже стояв на ногах і на свій подив усе чітко бачив. Тобто дивувала його не сама здатність бачити, а те, що постало перед його очима.

– Ось і ми, – вперто повторив Зафод, – стоїмо мертві у цьому безлюдному...

– П’ятизірковий, – перебила його Тріліан.

– Хіба не дивина? – сказав Форд.

– Ага.

– І люстри тут зовсім непогані, – докинула Тріліан.

Вони ошелешено оглядалися навколо.

– Це не дуже схоже на потойбічне життя, – сказав Артур, – це скоріше свого роду apres vie [Життя після життя (фр.)].

І справді люстри були, вважай, розкішні, а низьку вигнуту стелю, з якої вони звисали, в умовах ідеального Всесвіту ніколи б не пофарбували саме у такий темно-бірюзовий відтінок, та коли б навіть пофарбували, то не стали б підсвічувати прихованим місячним сяйвом. Це, однак, не був ідеальний Всесвіт, про що свідчили і рисунок викладеної мармуром долівки, від якого мерехтіло в очах, і оздоблення передньої панелі бару з мармуровим прилавком завдовжки вісімдесят ярдів. Оздоблення передньої панелі бару з мармуровим прилавком завдовжки вісімдесят ярдів виготовили, зшивши докупи близько двадцяти тисяч шкур Антареанської мозаїчної ящірки, незважаючи на те, що цим двадцяти тисячам ящірок їхній одяг аж ніяк не був зайвим.

Кілька чудернацько одягнених створінь ліниво походжали біля бару, ще кілька сиділи там-сям за столиками навпроти бару, вигідно вмостившись у яскравих різноколірних кріслах, що автоматично набирали форми тіла. Молодий офіцер з Хургу VI зі своєю паруючою зеленою молодою леді попрямували до великих дверей із затемненого скла у протилежному кінці бару. Двері проводили до освітленого сліпучими вогнями основного залу ресторану.

Позаду себе Артур побачив велике, закрите завісою вікно. Він потягнув до себе кутик завіси і побачив тьмяно освітлений