Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

передумаєте, хтось, глядіть, і зміркує, що ви принизилися до брудної політичної змови з Хазяїном. Під покровом ночі.

Я вийшов з кімнати й попростував через передпокій до надвірних дверей. Їх я залишив відчиненими, але гучно грюкнув рамою з протимоскітною сіткою.

От клятий старий, і якого біса він не дав мені спокійно піти?!

Але він не злякався.

Затока лишилася позаду, не стало чути й солонуватого, щемкого та солодкого рибного духу відпливу. Ми їхали назад, на північ. Темрява довкола згустилася. Туман лежав на полях важким укривалом, а в низинках наповзав на бетон шосе і запинав фари. Вряди-годи у темряві попереду спалахувало двоє очей. Я знав, що то очі корови — бідолашної доброї терплячої худобини, яка стояла, ремигаючи, обіч дороги, бо для худоби немає ніякого закону; але ті очі палали серед темряви так, наче коров’ячий череп був повен яскравого, як кров, розплавленого металу, і в ту мить, коли в них відбивалося світло фар, ми могли зазирнути всередину черепа, в той криваво-гарячий жар, а вже наступної миті з темряви виринали обриси її тіла, наче зумисне побудованого так, щоб було якнайзручніше жбурляти в нього грудками; і я знав, що то всього-на-всього корова і що в її важкій незграбній голові немає нічого, крім жмені застиглого сірого місива, в якому щось повільно ворушиться, коли ми проїжджаємо мимо. І отим «чимось», що повільно ворушилося в холодному коров’ячому мозку, були ми. Так сказала б і сама корова, якби була непохитним ідеалістом на зразок малого Джеккі Бердена.

Хазяїн сказав:

— Ну, Джеккі, скидається на те, що тобі випало дільце просто-таки як на замовлення.

Я спитав:

— Келлеген?

Він відповів:

— Ні, Ірвін.

Я сказав:

— Навряд чи ти відшукаєш щось на Ірвіна.

А він мені:

— Ти відшукаєш.

Ми й далі всвердлювались у темряву — ще вісімнадцять хвилин і двадцять миль. Примарні пазурі туману простягались до нас із боліт, виповзали з чорного мороку кипарисів, намагаючись ухопити нас, але марно. З болота вискочив опосум, метнувся через дорогу і, мабуть, устиг би перебігти, та де йому було змагатися з Ласуном. Той легенько рухнув кермом, ледь помітно. Машину й не шарпнуло, не збило з ходу — тільки щось глухо стукнуло під лівим переднім крилом, і Ласун проказав: «П-п-п-пас-скуда». Ласун засилив би нашого «кадилака» у вушко голки.

Десь наприкінці тих вісімнадцяти хвилин і двадцяти миль я спитав:

— А що, як я не встигну нічого знайти до виборів?

Хазяїн відказав:

— Біс із ними, з виборами. Я й так протягну Мастерса, будь певен. Але ти однаково щось знайди, нехай це забере хоч десять років.

Ми намотали на колеса ще з п’ять миль, і я спитав:

— А що, як взагалі нічого не знайдеться?

Хазяїн відказав:

— Завжди щось є.

Я сказав:

— А може, на суддю й немає.

А він:

— Людину зачато в гріху і народжено в мерзоті, і шлях її — від закаляної пелюшки до сморідного савана. Завжди щось знайдеться.

Ще через дві милі він додав:

— Хоч лусни, а щось відкопай.

Усе те давно минуло. Немає вже Мастерса — помер і лежить у землі,— але Хазяїн тоді сказав правду: він таки потрапив до сенату. А от Келлеген живий, хоч напевне шкодує про це: він був такий безталанний, що навіть не встиг померти вчасно. Немає Адама Стентона, що ходив зі мною рибалити й лежав на піску під гарячим сонцем поруч мене і Анни. Немає судді Ірвіна, що колись, сірим і вологим зимовим ранком, нахилявся до мене між високих сірих стебел очерету і казав: «Треба було цілити трохи далі вперед, Джеку, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням». Немає і Хазяїна, що сказав мені тоді: «Хоч лусни, а щось відкопай».

І малий Джеккі таки відкопав, аякже.

Розділ другий

Востаннє я бачив Мейсон-Сіті, коли разом з Хазяїном і всією компанією приїхав туди великим чорним «кадилаком», що з шаленою швидкістю мчав по новому бетонованому шосе, і відтоді спливло чимало часу, майже три роки — бо тепер уже 1939-й,— хоч мені здається, ніби минула вічність. А вперше я побачив те містечко куди раніше, у 1922 році, і їхав туди своїм старезним «фордом-Т» — то по сірій пилюці, що довжелезною, на цілу милю, хмарою здіймалася позаду і, осідаючи на листя бавовника, теж робила його сірим, а машину раз у раз заносило вбік, і я мусив хапатися за колонку керма, щоб не вилетіти з сидіння; то по нерівній жорстві, де трусило, наче на пральній дошці, і доводилося міцно зціплювати зуби, щоб на них не обкололась емаль. Треба віддати належне Хазяїнові: коли він вибився у верхи, їздити тими місцями стало чудово — жени собі як хочеш і не бійся за коронки. Та коли я їхав до Мейсон-Сіті вперше, про це годі було й думати.

Мене викликав головний редактор «Кронікл» і сказав:

— Джеку, сідай-но в свою машину, катай до Мейсон-Сіті і подивись, що то, в біса, там за Старк, який уявив себе Ісусом Христом і виганяє міняйл з тамтешньої задрипаної управи.

— У нього дружина вчителька,— відказав я.

— То, мабуть, від цього йому потьмарилось у голові,— зауважив Джім Медісон, що був тоді головним редактором «Кронікл».— Чи він думає, що він перший у світі потовк учительку?

— Під ті облігації взято позику на будівництво школи,— пояснив я,— і, як видно, Люсі розраховує, що частина коштів на це й піде.

— Яка ще, в біса, Люсі?

— Та ота ж таки вчителька,— відповів я.

— Не довго вона там учителюватиме, коли так,— сказав Джім Медісон.— Принаймні коштом окружної управи. Або я не знаю Мейсонської округи.

— А ще Люсі не до вподоби, коли п’ють,— докинув я.

— То це ти чи Старк потовк ту Люсі? — запитав він.— Ти стільки всякого про неї знаєш.

— Знаю те, що розказав Віллі.

— А хто це, в біса, Віллі?

— Віллі — хлопчина в різдвяній краватці,— пояснив я.— Братик Віллі з провінції. Віллі Старк, учительський пестунчик, а я познайомився з ним місяців зо два тому в задній кімнаті у Слейда. І він сказав тоді, що Люсі не до вподоби, коли п’ють. А що їй не до вподоби, коли крадуть, я тільки здогадуюсь.

— Мабуть, їй не до вподоби і те, що Віллі окружний скарбник,— висловив припущення Джім Медісон,— коли це вона підбиває