Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

хвилі, що здійнявся уночі до самого неба, проте не мав він у тому певності. Споглядаючи, побачив чаклун, що сніп світла здіймався дедалі вище в небесах, але не спинався його стінами. І поки він марно міркував над значенням цієї таємниці, здалось йому, що в повітрі навколо нього лунає якийсь солодкий та чарівливий голос. І, промовляючи незнаною йому мовою, той голос вимовив руну глибокого сну. І не зміг Еваг опиратися тій руні, і опосіло його сонне заціпеніння, подібне до того, що долає змореного вартового у місцині, закутаній снігами. 

 

На світанку закляклий чаклун підвівся з підлоги, на якій був лежав, і став свідком дивного дива. Адже — подумати лишень! — у гавані височів айсберґ, і то такий, що подібного не бачила ще в усіх своїх морських мандрах жодна команда жодного судна, про який ніколи жодної легенди не оповідали на оповитих туманами гіперборейських островах. Той айсберґ заповнював собою всю широку гавань від берега до берега та підіймався в неозору височінь нагромадженнями ескарпів72 і незчисленними ярусами стрімчаків, а його гостроверхі крижані скелі здіймалися, неначе вежі, до самого зеніту, нависаючи над Еваговим домом. Він був вищий за страхітливу гору Ахоравомас, яка вивергає ріки полум’я та рідкого каменю, що струменіють, незгасимі, попри Чо Вулпаномі та вливаються у води південного моря. Він був крутіший за гору Ярак, яка позначає місце, де розташований Північний полюс, і тьмяне мерехтіння падало на море й на суходіл з його крижаного громаддя. Мертвотне й жаске було те мерехтіння, і збагнув Еваг, що то й було те саме світло, яке він уздрів у пітьмі. 

Повітря було пройняте таким холодом, що чаклун заледве міг дихнути; а світло велетенського айсберґа своєю надзвичайною студеністю обпікало очі. А втім, йому вдалося помітити дивну річ: промені того мерехтіння були розсіяні й падали обабіч його будинку; долішніх покоїв, у яких спали Рата та Агілідіс, більше не торкався сніп світла, бачений вночі, і зараз на весь його дім лягали лише промені досвітнього сонця та передранішні тіні. 

Унизу, на узбережжі під бескидами, він побачив недогарки викинутої на берег галери, серед них біліли неопалимі трупи. І куди не кинь оком, на піску та прибережних скелях лежали чи стояли, випроставшись у нерухомих закляклих поставах, рибалки, немовби повиходили зі своїх сховків, щоб уздріти сніп блідого світла, та були впокорені магічним сном. І все узбережжя гавані, і сад Евага, і геть усе навколо, до самого переднього ґанку його домівки, скидалося на землі, вкриті густим шаром паморозі. 

І знову пригадав чорнокнижник сказання Літа, і з вельми недобрими передчуттями спустився він на приземний поверх. Там при північних вікнах, обернувшись обличчями до світла, схилилися юний Рата і стара Агілідіс. Заціпеніло, з широко розплющеними очима стояли вони, й блідий жах закарбувався на їхніх обличчях, й лежала на них печать тієї самої білої смерті, яка спіткала команду галери. І чаклун, який вже ладен був до них наблизитися, зупинився через те, що від їхніх тіл на нього повіяло хвилею страхітливої холоднечі. 

Збагнувши, що його магія геть недієва супроти того, що коїлося, ворожбит уже ладен був утекти з будинку, однак йому сяйнула думка, що саме промені з айсберґа несуть смерть усьому, чого торкнуться, і що, полишаючи свій дім, він буде вимушений впустити досередини те згубне світло. А ще спало йому на гадку, що з усіх, хто мешкав на узбережжі, смерть оминула лише його одного. Не зміг він вгадати причини такого порятунку від згуби; та врешті-решт визнав за краще залишитися вдома й терпляче та без страху чекати на те, що мало статися. 

Повернувшись до свого покою, він удався до найрізноманітніших заклинань, але його фамільяри покинули дім уночі, залишивши кути, в яких він їх поставив, і жодний дух — ані людський, ані демонічний — не відгукнувся на його запитання. І в жодний спосіб, знаний чаклунам, не зміг він ані дізнатися нічого про той айсберґ, ані хоча б на дрібку наблизитися до розгадки його таємниці. 

Невдовзі, намарно силкуючись сотворити якісь захисні чари, він відчув на своєму обличчі подих вітру, який був не повітрям, а тоншою й розрідженішою стихією, холодною, неначе місячний ефір73. Евагове власне дихання зрадило його, завдаючи невимовної муки, і він, охоплений чимось на кшталт усвідомленої непритомності, що була подібна до смерті, повалився на підлогу. У тій непритомності йому непевно вчувалися голоси, що промовляли незнайомі закляття. Він відчував, як його торкалися невидимі пальці, проймаючи гострим крижаним болем, а навколо мерехтіло холодне променисте сяйво, неначе морська хвиля, що накочується на берег, відступає, а тоді накочується знову. Нестерпним було те сяйво для всіх його чуттів, одначе воно поступово яскравішало, а проміжки часу, на які воно відступало, ставали дедалі коротшими; за якийсь час чаклунові очі та плоть загартувалися достатньо, щоб його витримувати. На ту мить світло айсберґа вже рясно лилося на мага крізь північні вікна, і здавалося, що велетенське Око розглядало його в тому сяйві. Він волів підвестися й зустріти те Око віч-на-віч, але непритомність знерухомлювала його, немов параліч. 

А потому він знов на якийсь час поринув у сон. Пробудившись, Еваг виявив, що до рук і ніг його повернулася звична сила та швидкість рухів. Дивне світло досі сяяло на нього, заповнюючи весь покій; і, визирнувши у вікно, чаклун став свідком нової дивовижі. Адже — подумати лишень! — його саду, і скель, і морських пісків під ними більше не було видно. Замість них довкола його дому пролягла неозора льодова рівнина, височіли крижані скелі, і скидалися вони на вежі, які здіймалися з широких зубчастих стін якоїсь фортеці. За крижаними краями він побачив море, що розкинулося далеко внизу й тягнулося вдалечінь; а за морем невиразно вимальовувався низький, оповитий імлою берег. 

І тоді жах охопив Евага, бо ж в усьому, що коїлося, упізнав він дію якогось чаклунства, що не знало меж і перевершувало сили усіх смертних чаклунів. Ясно стало йому, що його високий дім з граніту більше не стояв на узбережжі Му Тулану, а вгруз підмурівками в один із горішніх стрімчаків айсберґа. Тремтячи, опустився чаклун на коліна й возніс молитви до Великих Древніх, які потайно мешкали у попідземних печерах або жили під морем і в понадземних просторах. І, поки він молився, почулося йому, що в двері його дому хтось гучно постукав. 

Вкрай наляканий та зачудований, зійшов Еваг на діл і широко розчахнув вхідні двері. Перед ним стояло два чоловіки або створіння, що мали подобу чоловіків. Обидва були незнайомі з виду, світлошкірі, а замість мантій мали на собі ткані рунами одіяння, подібні до тих, які носять чаклуни. Руни були грубі та чужинські, проте, коли чоловіки заговорили до нього, він таки зрозумів дещо з їхньої мови, яка була одним із діалектів гіперборейських островів. 

— Ми служимо