Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

яких був збудований дім Евага. А коли пойняті святобливим страхом і подивом рибалки з’юрмилися навколо галери, то побачили, що її веслярі ще й досі сиділи при веслах, а капітан стояв при стерні. Однак обличчя та руки мореплавців були задубілі, наче кістка, та білі, наче плоть прокажених; зіниці їхніх широко розплющених очей так дивовижно поблякли, що їх було годі відрізнити від білків; і порожнеча жаху застигла в них, наче крига глибоких ставків, промерзлих до самого дна. А згодом і сам Еваг, спустившись на берег, побачив на власні очі команду галери та глибоко замислився над значенням цього дива. 

Не хотілося рибалкам доторкатися до тих мерців; ремствували вони, кажучи, що пагуба впала на море і що прокляття спіткало всіх істот і людей, які ним мандрують. Однак Еваг, зміркувавши, що тіла гнитимуть під сонцем і спричинять моровицю, звелів рибалкам скласти навколо галери багаття з викинутих на берег корчів; і коли купа зібраної деревини здійнялася над бортами, ховаючи від очей мертвих веслярів, чаклун власноруч її підпалив. 

Високо шугало полум’я того поховального багаття, і чорний, неначе грозова хмара, дим зринув у небеса, а вітер відносив його клуби повз високі Евагові вежі, що здіймалися на скелі. Та згодом, коли полум’я згасло, стало видно, що тіла веслярів сиділи посеред насипу жарин, і руки їхні досі простягалися вперед у поставі, в якій вони веслували, а пальці досі були стиснуті, хоча весла вже випали з них, перетворившись на головні та попіл. А капітан галери досі випростано стояв на своєму місці, хоча обгоріле стерно тепер лежало коло його ніг. Полум’я поглинуло лише одіяння тих блідих трупів, і тепер тіла небіжчиків сяяли білиною, неначе омитий місяцевим сяйвом мармур серед обгорілих дерев’яних решток, і ніде на них полум’я не залишило ані сліду чорноти. 

Рибалок, які гадали, що ця подія є лихим дивом, охопив жах, і вони швидко повтікали на найвищі скелі. З Евагом залишилися лише двоє його слуг: хлопець на ім’я Рата і старезна карга Агілідіс, які були свідками багатьох його чаклунств, а тому призвичаїлися до магічних видовищ. Ці двоє стояли поруч із чаклуном, поки той чекав, коли голо́вні згарища нарешті остигнуть. 

Голо́вні тим часом швидко потемнішали, одначе дим і далі здіймався над ними увесь полудень і все пообіддя; і коли вже близилася призахідня година, вони ще й досі були загарячі, щоб на них могла ступити людська нога. Тож Еваг звелів своїм слугам носити в глеках воду з моря та заливати нею попіл і недогарки. І після того, як дим розвіявся, а сичання вщухло, він вийшов уперед і наблизився до блідих трупів. Підійшовши до них, чаклун відчув таку холоднечу, як та, якою віє від плавучих крижин, що перетинають Арктику; і від тієї холоднечі у нього защеміли руки та вуха, й пробрала вона його морозом навіть крізь хутряну мантію. Підійшовши ще ближче, він торкнувся одного з тіл кінцем вказівного пальця; і хоч пальцем він торкнувся легенько і притьма його забрав, його обпекло, неначе вогнем. 

Вельми вразило це Евага: адже дотепер не відав він, аби трупи могли перебувати в такому стані, і вся його обізнаність у чаклунстві ніяк не могла йому прислужитись. Тоді помислив він, що на мерців накладено закляття: чари, подібні до тих, які снують бліді полярні демони чи морозні відьми винаходять у снігових печерах. І визнав він за краще на певний час полишити берег, аби ті чари не почали справляти вплив не лише на мертвих. 

Повернувшись до свого дому перед настанням ночі, чаклун запалив при кожних дверях і при кожному вікні пахучі смоли, запахи яких є найбільш неприємними для північних демонів; а у кожному кутку, до якого міг проникнути якийсь дух, він поставив по одному зі своїх фамільярів, аби ті були на чатах і запобігли будь-якому вторгненню. Опісля, коли Рата й Агілідіс поснули, він заходився пильно, зі старанною уважністю вчитуватися в писання Пнома70, де було докладно зіставлено багато потужних екзорцизмів. Одначе, раз у раз перечитуючи ті прадавні рядки в пошуках розради, чаклун пригадував лиховісне сказання пророка Літа, якого не збагнула ще жодна людина: «Існує Той, хто населяє місце лютого холоду, Той, хто вільно дихає там, де нікому іншому несила дихнути. У дні прийдешні Він вирушить у мандри між островами й містами людей та, наче білу погубу, принесе із собою той вітровій, що спить в його оселі». 

 

І хоч у хатньому вогнищі палало багаття зі смолистих соснових і терпентинних71 полін, ближче до півночі здалося чорнокнижникові, що повітря покою сповнилося смертельним холодом. Тоді занепокоєно відвернувсь Еваг від пергаментів Пнома й побачив, що язики полум’я досі здіймалися високо вгору, немовби й не було потреби підкидати дрова до багаття. А тоді він зненацька почув шум шаленого вітру, сповнений моторошними криками морського птаства та квилінням наземної птиці, яку відносило геть на безпорадних крилах, а над усім цим гамором лунав високий сміх диявольських голосів. Вітровій, налетівши з півночі, несамовито шмагав квадратні при основі вежі його дому; птахів жбурляло у міцні віконні шибки, неначе звіяне осіннє листя; муровані з граніту стіни двигтіли так, немов їх намагалися порвати на шматки руки дияволів. І хоча двері покою були зачинені, а вікна — щільно затулені, та пориви крижаного вітру раз у раз вривалися досередини, кружляли кімнатою, вихорилися навколо столу, за яким сидів Еваг, видираючи з-під його пальців широкі пергаменти Пнома та шарпаючи полум’я лампи. 

Чаклунові руки ціпеніли від холоду, й намарно він силкувався пригадати протичари, які були найбільш дієвими супроти духів бореального краю. А тоді несподівано вітер ущух, залишивши по собі всеохопну тишу, що запанувала в усьому домі. Холодні протяги зникли з покою, а лампа та вогнище горіли рівним полум’ям, і якась дещиця тепла звільна повернулася до примороженого Евагового єства. 

Невдовзі він усвідомив, що крізь вікна його покою сяє світло, неначе запізнілий місяць зійшов над скелями, однак Еваг знав, що місяць о цій порі був лише тоненьким серпиком, який з вечора ставав лише дедалі меншим. Здавалося, що світло те сяяло з півночі, бліде й холодне, наче полум’я з криги; і, підійшовши до вікна, він уздрів велетенський сніп світла, що перетинав усе море, ніби линучи з далекого, захованого за небосхилом полюса. У тому світлі скелі були блідіші за мармур, прибережні піски — біліші за морську сіль, а рибальські хатинки скидалися на білі гробниці. Сніп світла по вінця заливав обнесений муром сад Евага, й уся зелень зникла з його листя, а його цвіт став схожий на снігові квіти. І сніп той падав холодним промінням на долішні стіни його дому, але стіна горішнього покою, з вікна якого він визирав, ще й досі залишалася в тіні. 

Чаклун подумав, що той світляний сніп міг литися з блідої хмари, що висіла над морським обрієм, або ж із білого гребеня