Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

того, як абверівці поводяться з гетьманцями, навіть у високих сферах. Безцеремонно перебивши Шемета на півслові, роздратовано кинув:

— Сергію Михайловичу, ми не такі багаті на час, щоб двічі робити ту ж саму справу.

— Про що це ви, пане Федоров? — Ви допитуєте мого колегу: вас гнітить думка: «А що коли раптом він підісланий більшовиками?!». Заспокойтеся: гестапо ганяло його по всіх семи колах пекла. До того ж пан Козаченко працівник абверу. Сподіваюсь, цього досить для вашого спокою!

— На одвертість відповім одвертістю: повідомлення нашого дорогого гостя про існування в Києві гетьманської організації все ж здається мені сумнівним. У нас ніяких відомостей про неї немає. Чи не перебільшує, м'яко кажучи, пан Козаченко у своєму твердженні, що він зумів об'єднати прихильників гетьмана? Повторюю: ми досі нічого про київську організацію не чули.

— Хіба ж то його вина? Ні! Скоріше ваша біда. Як можна жити без постійних зв'язків з Україною? — почав наступ Федоров. — До речі, зміцнення цих зв'язків — мета нашого візиту. Що ж до київської організації — не турбуйтеся, вона існує. Задовго до переходу кордону паном Козаченком, ми довідалися про неї з донесень нашого київського консула.

— Попросимо пана Козаченка щиро пробачити нас, — простягнув мені руку Скоропис.

— Винуватий перед вами, — приєднався Шемет. — Зате тепер з чистим сумлінням відрекомендую вас гетьманові як вірного прихильника української державності.

І все ж гетьман нас у цей день не прийняв. Видно чекав на інформацію «міністра» й свого секретаря.

Увечері ми зустрілися з доктором Грубером. Він похвалив Федорова за те, що той розвіяв сумніви в моїй відданості гетьману, але кинув докір, що ми недостатньо наполегливі.

— Зрозумійте, ми співробітничаємо з Скоропадським не на паритетних основах, — повчало нас начальство. — Ми наказуємо — він виконує. Хай кине розігрувати перед вами роль могутнього володаря. Та й часу на всі ці витребеньки немає. Завтра ж беріть бика за роги.

Наступного дня Федоров знову подзвонив на Алоїзенштрассе. Той же голос, що й напередодні, відповів: «Черговий ад'ютант слухає!».

— Чи не надто затяглося ваше чергування? — з навмисною зневагою ошелешив його Федоров. — От що, хлопче, збігай до пана Шемета й передай: ті двоє, які були вчора, вимагають, щоб гетьман прийняв їх негайно, інакше вони змушені будуть доповісти своєму шефові, що гетьман відмовився розмовляти з ними.

За кілька хвилин до апарата підійшов Шемет. Сказав невдоволено:

— Гетьман дуже зайнятий іншими державними справами. Все ж він дасть вам аудієнцію. И при всій моїй повазі до вас, Сергію Олексійовичу, мушу зауважити: ви розмовляєте телефоном не з козачою казармою, а з резиденцією його ясновельможності, визнаної всіма королівськими династіями Європи.

— Щойно, пане Шемет, мені зробив таке ж зауваження мій колега — пан Козаченко. Відповім одночасно йому і вам: я служу абверові, абвер служить фюрерові, а наш фюрер — прихильник динамічності. Коли йдеться про боротьбу з більшовиками, ми не маємо права витрачати на етикет жодної хвилини. Отже, негайно виїздимо до вас.

— А ви мене досить таки активно просуваєте в гетьманці, навіть примушуєте робити вам зауваження з приводу неповаги до його резиденції, — сказав я Федорову.

— Все це піде нам на користь. Можете навіть у слушну хвилину шепнути Шеметові, а то й самому гетьманові, що думками й душею ви беззастережно віддані йому.

За годину ми були на віллі. Незабаром після нашого приїзду Скоропадський дав нам аудієнцію в знайомій уже мені вітальні. Він зайшов у супроводі Шемета, Скорописа, свого сина Данила та члена «гетьманської управи» Миколи Васильовича Кочубея.

Шемет відрекомендував нас гетьманові. З Федоровим Скоропадський привітався підкреслено офіційно й сухо. Мені довго тис руку, посміхнувся, сказав, що чув про мене, як про одного з послідовних своїх прихильників. Дякує за вірну службу, просить докладніше розповісти про київську організацію. Мою розповідь вислухав уважно. Нагадав, що від Шемета чув, ніби про цю організацію інформував міністерство закордонних справ консул Німеччини в Києві. Попросив Скорописа занотувати його намір обов'язково звернутися до Ріббентропа й попросити копію консульського донесення з Києва.,

— А що я казав вам, панове, — резюмував Скоропадський нашу, розмову, — того, хто мав земельку, не так легко збити з пантелику. Хлібороби-власники за мене. Вся біда в голодранцях, у «пролетаріях», а найбільше, якщо хочете, — в інтелігенції. Зрозумійте мене правильно, пане Козаченко. Вам я, звичайно, вірю, хоч скажу одверто, не чекав зустріти в молодій людині, яка прибула з Радянщини, високу освіченість і справжню інтелігентність. Вірю вам. Та хочу попередити: в наші підпільні громади, які ви створите в селах, інтелігенцію не підпускайте й близько. Вона вся на боці більшовиків. Вагалася, дехто ворогував навіть з Радами, а врешті валом повалила до більшовиків. Колись мої управи на місцях немало всипали голодранцям. А все треба було переадресувати інтелігенції: це вона внесла в голови більшовицьку заразу. Та ми ще все виправимо…

Члени почту мовчали. Думали, мабуть, про те ж саме, що й гетьман, але надто одверту форму вислову старшим Скоропадським свого кредо вони явно не схвалювали. Розуміли, що з політикою, яка вже раз зазнала краху, лізти знову на Україну не можна, а нової, більш конструктивної політики немає і не може бути, бо мета лишалася старою.

Ніяковість, викликану висловленими вголос розсудами гетьмана, трохи розвіяв своїм втручанням Федоров.

— Питання тактики в політиці — річ складна, куди складніша, ніж тактика воєнна, яку мені доводилося викладати. Та про це, панове, поговорите без мене. Моя місія чисто воєнна…

Федоров виклав завдання, поставлене Грубером, конкретизувавши його: триста колишніх працівників «Варти» — в школи абверу. Сказано все було з тією ж солдафонською прямолінійністю, з якою гетьман говорив про те, як він канчукуватиме інтелігенцію, коли знову добереться до влади.

— Я можу дати фюрерові для його походу проти більшовиків своїх солдатів. Але робити з моїх підданих найманців іноземних розвідок ніколи не дозволю. Це аморально, розкладає людей. І взагалі говорити на такі теми з особами королівської крові може лише той, хто не набув доброго виховання.

— Ми маємо до гетьмана ще й конфіденціальну справу, — відповів на це Федоров. Якщо його ясновельможність дозволить, ми викладемо її йому без свідків,

— У мене від сина й друзів таємниць немає, — зауважив Скоропадський.

— Зате розвідка не