Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

підбадьорливою промовою, Девіде. Якщо ти справді вважаєш за потрібне повернутися, звісно, їдь. Гадаю, ти пошкодуєш, проте це твій вибір. Але зробиш мені послугу до від’їзду?

— Звичайно.

Том поправив окуляри.

— Нікому ще про це не казав, крім Мері та Пола. Я йду на пенсію в кінці літа.

Я здивовано глянув на нього. Думав, він залишиться до кінця року.

— Через здоров’я?

— Скажімо так: я пообіцяв Мері. Річ у тому, що ти був одним із моїх найкращих учнів, і це останній шанс, коли ми можемо попрацювати разом. Якщо даси мені ще тиждень, я вважатиму це великою послугою з твого боку.

Якусь мить я сидів приголомшений. Але ж як акуратно він мене впіймав.

— Я попався, так?

Він усміхнувся.

— Так, влетів. Навряд чи можна порушувати слово, що дав давньому другові, правда?

Довелося розсміятися. Як не дивно, мені полегшало, я почувався вільнішим, ніж колись.

— Тоді гаразд. Тиждень.

Том задоволено кивнув. Він постукував пальцями в такт звуку труби, що долинав з динаміків автомобіля.

— То що ти думаєш про нову Денову помічницю?

Я дивився у вікно.

— Джейкобсен? Здається, вона досить кмітлива.

— М-м, — пальці продовжували вибивати на кермі ніжний ритм. — Приваблива, правда?

— Так. Мабуть, так, — Том нічого не відповів. Я відчув, як моє обличчя починає горіти. — А що?

— Нічого, — він усміхався.

Том зателефонував, попередивши морг, що ексгумовані останки вже в дорозі. Щоб уникнути перехресного зараження з тілом із хатини, їх обстежуватимуть в окремій секційній залі. Навіть імовірність плутанини може спричинити жахіття з доказами, коли вбивцю спіймають.

Якщо спіймають.

Коли ми приїхали, Кайл у коридорі розмовляв із двома іншими помічниками. Чоловік зупинився, щоб відвести нас до зали, яку він підготував, глянув нам за спини, ніби чекаючи — чи сподіваючись — побачити ще когось. І чогось з лиця спав, як зрозумів, що більш нікого немає.

— А Саммер сьогодні буде?

Спроба вдати байдужість не увінчалася успіхом.

— О, смію стверджувати, що вона з’явиться пізніше, — відповів Том.

— Гаразд, просто запитав.

Том незворушно провів його поглядом. Кайл ви­йшов із секційної зали.

— Мабуть, весна, — зауважив Том з усмішкою. — У всіх гормони грають.

Труну зі Стіпл-Гілл привезли, коли ми саме закінчили переодягатися в комбінезони та гумові фартухи. Її транспортували в алюмінієвому контейнері: одна труна вкладається в іншу, як саркофаги у Давньому Єгипті. Перед­усім тіло потрібно було відправити на рентген, тож Кайл з візком попрямував до кімнати рентгенографії.

— Потрібна допомога? — запитав він.

— Ні, дякую, впораємося.

— Томе… — сказав я. Щоб зробити рентген, останки треба вийняти з труни. Розкладання зменшило масу тіла, але я не хотів, щоб Том напружувався.

Він роздратовано зітхнув, знаючи, про що я думаю.

— Ми можемо почекати, поки прийде Саммер. Одно­го разу я вже втягнув Кайла в халепу.

— О, все гаразд. Мартін і Джейсон мене підмі­нять, — Кайл пожвавішав, коли згадали про Саммер. Со­ром’язливо всміхнувся. — Крім того, доктора Гікса зараз немає.

Том неохоче погодився.

— Ну, добре тоді. Можеш допомогти Девідові підняти тіло, коли ми сфотографуємо, — тут його телефон задзвонив. Том подивився на дисплей. — Це Ден. Краще відповім.

Том пішов у коридор поговорити з Ґарднером, а ми з Кайлом від’єднали великі затискачі, які тримали алюмінієву кришку.

— То ви британець, га? — запитав він. — З Лондона?

— Так.

— Ого. То яка ж та Європа?

Я боровся зі складною застібкою, тому знайшлася хвилина на роздум, як відповісти.

— Ну, чесно кажучи, досить розмаїта.

— Справді? Хотів би колись поїхати. Подивитися на Ейфелеву вежу, таке все. Я подорожував Штатами, але завжди хочеться кудись за кордон.

— Треба спробувати!

— Не за мою зарплатню, — він жалібно посміхнувся. — Отже… Саммер буде судово-медичним експертом, як доктор Ліберман?

— Гадаю, вона так і планує.

Він зосередився на наступних застібках, удаючи байдужість.

— Тобто вона залишиться в Теннессі?

— Може, ви самі її запитаєте?

Він кинув на мене жалюгідний погляд. Майже одразу опустив очі.

— О ні, я не можу. Я просто, знаєте. Міркую собі.

Мені вдалося не посміхнутися.

— Сподіваюся, вона ще деякий час побуде тут, так чи так.

— Правильно.

Він несамовито закивав і занурився з головою в роботу. Шкода дивитися на таку сором’язливість. Гадки не маю, чи Саммер приємна його увага, але сподіваюся, він набереться сміливості запитати про це.

Ми вже збиралися зняти алюмінієву кришку з контейнера, коли повернувся Том. Обличчя його було кислим.

— Не кваптеся. Ден поки що не хоче, щоб ми торкалися тіла. Напевне, Алекс Ірвінґ має подивитися його на місці.

— Для чого? — я міг зрозуміти, чому психолог хотів побачити тіло першої жертви в хатині, але це тіло вже було покладене в труну. Що він сподівався дізнатися, чого не побачиш з фотографій.

— Хто знає? — Том розчаровано видихнув. — Гікс та Ірвінґ за один ранок. Що за пекельний день. І, Кайле, ти не чув, як я це сказав.

Асистент всміхнувся.

— Ні, сер. Щось іще зробити?

— Не зараз. Покличу, коли Ірвінґ приїде. Певний, що він ненадовго.

Але ми мали б здогадатися, що Ірвінґ не з тих людей, які переймаються, змушуючи когось чекати. Минуло пів години, потім година, а він так і не потішив нас своєю присутністю. Ми з Томом промивали й сушили останки з хатини, залишені на ніч у реагенті. Минуло майже дві години, і нарешті до секційної зали без стуку зайшов професор Ірвінґ. На ньому був дорогий зам­шевий піджак поверх простої чорної сорочки, ретельно неголена темна щетина відтіняла щоки, що сяяли здоров’ям, і м’яку лінію щелепи.

З Ірвінґом з’явилася дівчина — вродлива, років дев’ятнадцяти-двадцяти, не більше. Вона трималася в нього за спиною, ніби ховалася.

Нас обдарували нещирою усмішкою.

— Докторе Лібермане, докторе… — він невиразно кивнув у мій бік. — Сподіваюся, Ден Ґарднер попередив, що я прийду.

Том на усмішку не відповів.

— Так, попередив. Він також сказав, що прибудете невдовзі.

Ірвінґ здійняв руки на знак удаваної капітуляції,