Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

їй навіть ставало цікаво: все, чим вона заповнює пам’ять упродовж останніх місяців, — після випускних і вступних куди подінеться? Невже ці синуси-косинуси, трубкозубі, молярності та глухі приголосні так і нагромаджуватимуться в голові, наче дешевий непотріб, через який весь час перечіплюєшся? От кому, скажіть, у звичайному житті знадобляться знання про орбіти електронів чи структуру мітохондрій?

Хоча якщо це — ціна за те, щоб забратися геть із Нижнього, — Марта готова платити її, ще й як!

Батько повернувся перед самою вечерею. Був жвавіший, ніж зазвичай: їв з апетитом, кілька разів пожартував, захоплено стежив за новинами. Останнє Марту здивувало: певно, відвик на заробітках, чим іще поясниш.

Вночі знову чула рипіння та зойки, але крізь сон. А може, це їй взагалі примарилося, буває й таке. Та й не моя це, сказала вона собі, справа.

У четвер Еліза знову видала їй пиріг, але коли Марта потягнулася за другим шматком, — похитала головою:

— Решта для батька. Йому потрібніше.

Більше ані слова не промовила — Марта ж просто кивнула й підкорилася. Вона зняла форму з сушарки, згорнувши, сховала на дні наплічника ще одну сумку, щоб лицарям було в чому нести кістки, — і побігла до школи. Четвер промайнув непомітно, особливо потішила алгебра: Пансир знову застосовував додаткові задачки з підручника Пола-Шостака, Марті вони завжди подобалися.

Після сьомого уроку Марта одразу чкурнула на зупинку, щоби встигнути в Інкубатор, а лицарі лишилися виконувати свою частину плану.

Інкубатор був від школи недалеко, в хорошу погоду Марта пішки ходила. Побудували його три століття тому — як міський маєток графа Лодовіко Сіністарі, славнозвісного мандрівника, поета, музиканта і філософа. Але відомий граф був завдяки аж ніяк не віршикам чи там дорожнім нотаткам. Прославився він несподіваним поєднанням двох рис характеру: велелюбності й добропорядності. Простіше кажучи, Лодовіко Сіністарі був чесним бабієм. І коли чергова його пасія приносила до дверей маєтку черговий пакунок, з якого долинав дитячий плач, граф не відморожувався. Він приймав усіх і виховував як рідних дітей, хоча й позашлюбних.

Була там ще якась заплутана історія, пов’язана зі стосунками Сіністарі з тодішнім драконом, але її деталями Марта не цікавилась. Може, раніше графський маєток і мав вигляд таємничий чи там інтригуючий, але зараз він мало чим відрізнявся від інших будівель у цьому районі. Облуплені стіни, потріскані сходи, на дошці оголошень підгниле паперове лушпиння, тягнеш з усіх сил вхідні двері, протискаєшся у фойє, моргаєш, аби очі звикли до напівтемряви. Пахне пилом, старим клеєм, шкірзамом. Десь на другому-третьому поверхах — тупотіння по рипучому паркету, притлумлений сміх.

Іноді вона думала, що вночі тут нічого не міняється: ті самі напівтемрява, запахи, і навіть сміх із тупотом — точнісінько такі ж. У привидів Марта не вірила, але якби існували — от де вони оселилися б: духи дітей, яким, усупереч тутешній нудотності, було в цьому будинку добре.

Вона привіталася з вахтером, дідусем Алімом, і рушила нагору, одразу до «редакційної». По четвергах і суботах Марта відповідала за журналістів чи — як вони самі себе називали — журиків. Журики ходили в гурток юних репортерів і кілька разів на місяць випускали під чуйним керівництвом Штоца стінгазету «Клубок і кігті».

Правило було просте: ніякого інтернету. Тексти вони повинні писати самі, картинки — знаходити й вирізати зі старих журналів і газет. Марта вважала це марнуванням часу: от в якій редакції нині так працюють? Але їй вистачало клепок в голові не лізти до Штоца зі своїми порадами, вона ж не вчить по вівторках пана Буликлея, як діти повинні доглядати за кроликами й курчатами.

Та й журикам, взагалі-то, подобалось. Коли тобі років дванадцять-тринадцять, дивишся на світ трохи простіше, Марта їм навіть заздрила.

Сьогодні в них з’явився новачок, вона зрозуміла це, щойно зайшла до класу. Журики розгорнули на підлозі аркуш ватману і розмічали під статті. Новачок — кремезний, похмурий, щокастий — стояв біля вікна і робив вигляд, що нічим таким взагалі-то не цікавиться. Стежив за ними крадькома.

Хом’як, зрозуміла Марта, його назвуть Хом’яком, це як двічі по два.

У всіх журиків були прізвиська, вони на імена одне до одного взагалі не зверталися, хіба до новачків. Якби не Штоц, Марта і не дізналась би, як їх звуть. Для журиків прізвиська означали приналежність до особливої касти, газетчики, на їхню думку, саме так і розмовляли: «Слухай-но, Жуче, нам потрібна ще одна фотка», «Скороти кілька рядків, Білко, інакше не влізе». Вони вимовляли все це з надзвичайною серйозністю, але Марті й на думку не спало би з них глузувати. Гра? Так, гра — у дорослих, причому в тих, яких не існує. В ідеальних. В «таких не буває».

Марта заздрила їм, що й казати. По-доброму, але заздрила.

— Привіт! — сказала вона. — Пан Штоц іще не приходив?

— Йому треба зателефонувати, — відгукнулась, не піднімаючи голови, Білка. Дівчинка щось креслила на ватмані, у найдальшому кутку. Зсунула брови, кінчик язика висунула від завзяття.

— Що у нас на сьогодні?

— Закінчуємо зі статтями і починаємо збирати. — Жук, головний журик, підсунув пальцем окуляри і приклацнув ножицями. — Навіть почали вже. А це, — додав він із дивними нотками в голосі, — Пауль. Він наш новенький.

— Привіт, Паулю! — усміхнулась Марта. — Вони тебе вже прилаштували кудись?

— Нікуди мене не треба прилаштовувати, — заявив новенький. Він склав руки на грудях і зиркнув на Марту. — Я чекаю.

Очі в нього були червонуваті, губи потріскані, долоні в подряпинах, але не свіжих, всі уже майже позаживали. Подряпини Марті дуже не сподобались.

— Він знаєте який талановитий! — з гордістю повідомив Хобот. — Зараз пан Штоц повернеться, він вам покаже! Ну… себто — роботи його. Себто — Пауля.

— Ти набирай, Хоботе, набирай, — нагадав Жук. — Часу обмаль.

Хобот кивнув і втупився у комп’ютер. З клавіатурою він вправлявся — наче музикант із якимось піаніно. Всьому, що писали дітлахи, Хобот надавав читабельного вигляду, а потім роздруковував під заданий розмір, щоби вмістилося на ватмані. Це була справжня наука, Марта навіть не намагалася в неї в’їхати. Від неї, зрештою, і не чекали: Марта грала тут роль швидше порадниці з усяких загальних питань, довіреної особи при Штоці, який був для журиків надто дорослим і дивним. Сам Штоц і не приховував, в чому полягає його інтерес: «Ти, Баумгартнер, — казав він, — природжений педагог. І просто так відмовлятися від свого таланту… це завжди закінчується погано, повір мені. Може, ти ще вагаєшся, тому і хочу, аби попрацювала в Інкубаторі. Спробувала і зрозуміла, твоє це чи ні».

Штоц був дивакуватий, от він якраз — Марта не мала жодного сумніву — справжній педагог. Йому вистачає часу і терпіння панькатися із кожним безнадійним двієчником, із кожним ледарем і брехуном. Це Штоц спеціально збирає макулатуру, щоб напередодні здачі віддати якомусь недбалому Артурчику. Це Штоц сім років тому підсадив