Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

саботажу. Це природно, бо мета арештанта, котрий іде в обслугу, полягає в тому, щоб слугувати не іншим арештантам, а жандармерії, і тим самим забезпечити собі ситніше й вільніше життя. А за нових умов жандармів не стало, і цією відносною свободою користувалися тепер усі однаково. Навіщо тоді надриватися? Крім лікаря Щелкунова, на території в’язниці з’явився лиш один жандарм — довгов’язий інтендант Чарадзе, та ще два пожежники, тримаючись непомітно й боязко, почали впорядковувати своє господарство і тільки через тиждень, так само соромлячись і боячись, попросили повернути шланги, прив’язані до гармати Класіона. Хто відсидів строк, звільнялися, як і раніш. Навіть прибув новий етап — Із Сухумі. Одне слово, прокурор Калюзе своїх обіцянок дотримав.

У Класіона жар спав, та що йому вже не топтати рясту — це казав і Щелкунов, і по Класіону видно було. Дата Туташхіа після візиту прокурора більше не заходив у комітет і цілісінькі дні просиджував у парламенті разом зі своїм нерозлучним Поктією, уважно слухаючи ораторів.

Там, на гальорці, що аж вгиналася від народу, який привалив з барикад, я й знайшов одного разу Дату, він сидів разом з Поктією та Бікентієм Іалканідзе.

Андро Чанейшвілі, як завжди, посідав місце голови, в ході обговорення подавав свої репліки, а коли розгоралася неймовірна суперечка,— дзеленькав дзвоником, щоб угамувати.

— Ми вимагаємо для всіх однакових умов життя й рівних громадянських прав, а інакше — підемо! — перше, що я почув, коли ввійшов до цієї величенної камери.

— Куди йдете, Таріеле Автанділовичу, туди, де умови й права ще більш нерівні?

— Правильно! — не розгубився оратор.— Сьогодні в Російській імперії немає іншого місця, де особа користувалася б ширшими свободами і де демократія була б повніша, ніж тут, у нас, в Ортачальській в’язниці. Нашу маленьку общину я назвав би «Ортачальською демократією».

Залунали оплески.

— ...Та, коли ми кажемо, що підемо, ми маємо на увазі, що підемо з імперії, підемо з держави, де є гнобителі й пригноблені. Ми залишимося тільки в тому разі, коли кожному з нас будуть гарантовані однакові умови й права!..

— Шалво, йди сюди, ми посунемося,— покликав мене Бікентій Іалканідзе.

Я проштовхався й сів з друзями.

— Що ви тут робите? — спитав я Бікентія.

— Ох, що тобі сказати! Коли ще побачиш стільки дурнів разом? Як у будинку для божевільних... Вони профспілки заснували, профспілки! — захоплено шепотів мені на вухо Бікентій Іалканідзе.— Працівників харчування — окремо, санітарії та гігієни й медицини — окремо... І мене кличуть, посаду пропонують. Он, подивися, і Рудольф Валентинович наче тут уродився. Мабуть, і мужоложі хочуть свою профспілку заснувати! — Бікентій аж за живіт брався од сміху.

Мені сподобався оратор, якого назвали Таріелом Автанділовичем, і я присів біля нього. І справді, де можна було знайти таке місце в Російській імперії і де було стільки свобод — думки, слова, вчинків, совісті...

На засіданні комітету Дата Туташхіа з’явився тільки через три дні. Ішов п’ятий день повстання. Дата довго слухав інших, а потім підвівся сам і сказав:

— Справжні революціонери, я так розумію, хочуть скинути старий лад і взяти владу в свої руки, щоб потім передати її народові. Мені здається, настав уже час подумати вам про те, щоб передати владу, а ви вчепилися в неї й не випускаєте. Доки ж це може тягтися? Чого ще чекати? Поки народ вас зненавидить? Бо ж тут у нас, в Ортачальській в’язниці, держава в державі утворилася: і поліція тобі, й армія, і розвідка— свої, і господарство, й пропаганда, і дипломатія є, і парламент свій завели, і бог знає, чого ще нам бракує! Одне тільки лишається — натиснути на в’язничну огорожу, повалити її, нехай наш бунт вирветься на волю... Але сказали ж нам, щоб підтримки не чекали, виходить, нас, як курей, переб’ють, якщо бунту не згорнемо.

— Революціонер нічого не повинен боятися, Дато Туташхіа! — вигукнув Езіз Челідзе.

— Нічого, крім безглуздої загибелі й невиправданих втрат людей, загартованих у бою!— мовив Дата.— Те, що я сказав, в іншому місці, в іншій обстановці, може, й не слід було б говорити, а зараз — саме час. Передайте владу парламентові, відійдіть від справ і сховайте тих, хто потрібен для майбутніх сутичок. Нехай собі інші керують! Якщо справа до старого повернеться й жандарми надумають старі порядки відновити — люди, здатні до боротьби, будуть живі-здорові, і нехай навіть парламент не зможе відстояти наших завоювань, то ви ж тут, вам і карти в руки. Ось про що я хотів сказати.

Дата Туташхіа сів на підлогу й довго мовчав.

— Що ж це, отим дурням, що в карантині язиками плещуть, владу віддати? — обуривсь я.

— Там і дурнів вистачає, Шалво, й розумні знайдуться, як завжди й скрізь, не більше й не менше,— заперечив Дата Туташхіа.— То не дурні, а народ, народ. Дайте йому можливість, і він зробить те, що треба зробити.

— Їм і пари гусей не довіриш,— сказав Петро Андращук.

— А чому б це їм гусей чи влади не довірити, га?— Дата Туташхіа підвівся з підлоги.— Он Олексій Снєгир прекрасно провіант розподілив. Петро й Езіз примусили Поктію камінням запастися, і чудово це в них вийшло, а Гогі з якогось негідника наглядача спритно штани стяг — що ж, ви думаєте, з цим ділом ніхто інший на світі не впорався б? Дайте їм владу до рук, і серед них знайдеться, коли треба буде, той, хто з садиста Коца шинелю стягне, а в Канарейки в’язку ключів забере... Гаразд, не будемо сперечатися... Буває, що суперечка й зашкодить справі, залежно від обставин. Може, це й не зовсім так. Давайте думати. Поспішність — поганий порадник.

— А сам ти що збираєшся робити, Дато? З ким підеш? — спитав Хома Комодов.

— Залишуся там, де був,— у в’язниці... з вами! — Дата помовчав.— Ти, напевно, пам’ятаєш, Хомо, як після бійки Коц потяг з карантину в карцер два десятки людей, а мене відпустив?

— Пам’ятаю, то й що?

— Є в мене двоюрідний брат, Мушні Зарандіа, ви це знаєте. Він тутешнім пацюкам наказав, щоб з моєї голови волосинка не впала, а страх — їхнє ремесло, вони мене не чіпають, не сміють. Мій клопіт — не про себе, а про справу, про кожного з вас.

Дата Туташхіа кинув у землю зерно й пішов. Ми просперечалися дві доби, мало до бійки не дійшло. Дати