Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

рук. Ліве зап’ястя Дзеркала, дівчинки-рабині, було міцно стиснуте її молодою господинею, а от правою вона стискала вже ліве зап’ястя Ханзада Беґум. Вони стояли колом, три розгублені створіння, і, утворивши це коло, маляр давав зрозуміти, що луна сили може також мати зворотну дію. Дівчинка-рабиня колись зможе ув’язнити королівську панну. Історія може дряпати кігтями і вгору, і вниз. Могутні можуть бути розбиті криками немічних.

Зображаючи Кара Кьоз вже дорослішою, коли вона, перебуваючи у полоні, вступала у повноту своєї юної вроди, стало очевидним, що Дашвонтовим пензлем водили вищі сили. Краса його полотен настільки вражала своєю потугою, що Бірбал, дивлячись на них уперше, передбачливо сказав:

— Я боюся за митця, бо він настільки закохався у цю жінку минулих літ, що йому буде важко повернутися в сьогодення.

У дівчині-підлітку, променисто прекрасній юній дівчині, яку зобразив, а радше, відновив Дашвонт, Акбар раптом упізнав, і то майже напевно, кара кьо’зум, темнооку красуню, оспівану «Принцом усіх Поетів», дивовиясним віршотворцем мовою чаґгатай Алі-Шір Навої з Герата. Звий собі гніздечко в глибині моїх очей. А твій стрункий стан нагадує деревце, що росте в саду мого серця. Побачивши краплю поту на твоїм лиці, я можу раптово померти. Дашвонт, по суті, вмалював останню частину строфи у візерунок тканини вбрання Кара Кьоз. Я можу раптово померти.

Герат, так звана «Флоренція Сходу», підкорився Шайбані, або Хану Гіркий Полин, одразу після того, як він захопив Самарканд, і саме тут Ханзада, Кара Кьоз і дівчина-Дзеркало провели більшість своїх років полону. Люди казали, що світ — це океан, в океані є перлина, і такою перлиною був Герат.

— Якщо ти в Гераті простягнеш ногу, — казав Навої, — то обов’язково штовхнеш поета.

О казковий Герат мечетей, палаців та базарів із літаючими килимами! Так, це було чудове місто, поза сумнівом, думав імператор, але Герат, який малював Дашвонт, осяяний вродою забутої принцеси, був Гератом, з яким не міг зрівнятися реально існуючий Герат, бо то був Герат мрії — для жінки мрії, в яку, як і пророкував Бірбал, маляр безнадійно закохався. Дашвонт малював день і ніч, цілими тижнями, не відпочиваючи жодного дня. Він ще більше схуд, а його очі геть вилазили з орбіт. Колеги-малярі почали побоюватися за його здоров’я.

— Він так виснажився, — шепотів Абдус Самад до Мір Саїда Алі. — Ніби хоче відмовитися від третього виміру реального життя і втиснути себе в картину.

Це так само, як і Бірбалове зауваження, було тонким спостереженням, яке дуже швидко стало дійсністю.

Дашвонтова меланхолія прогресувала, і його колеги почали побоюватися, аби він не завдав собі якоїсь шкоди. Вони по черзі стежили за ним; робити це було неважко, бо він не відривав очей від роботи. Вони бачили, як він, охоплений останнім божевіллям митця, підняв картини, обійняв їх і шептав: «Дихайте». Він працював над картиною, як потім виявилася, останньою із так званої Кара-Кьоз-Нами, серії пригод принцеси Чорні Очі. У цій вируючій міжконтинентальній композиції Хан Гіркий Полин був зображений мертвим у кутку картини і стікав кров’ю у Каспійське море, що кишіло хвостатими чудовиськами з плавниками. А в іншій частині картини було зображено переможеного Хана Гіркий Полин та переможця — перського Шаха Ізмаїла, який вітав мошльських принцес у Гераті. Обличчя перського короля було позначено хворобливою меланхолією, що нагадувала імператорові характерні риси Дашвонтового обличчя, і він здогадався, що зображення сумного обличчя може бути тим способом, у який митець хотів ввести себе у розповідь про забуту принцесу. Але Дашвонт пішов ще далі.

Річ у тому, що попри майже постійну пильність доглядачів, йому вдалося якимось чином зникнути. Його більше не бачили ні в могольському дворі, ні деінде в Сикрі, ні де-небудь в Індії. Його тіла не знаходили винесеним водами озера на берег, ні повішеним на бантині. Він просто зник, наче й ніколи не жив, а разом з ним зникли і всі картини Кара-Кьоз-Нами, за винятком його останньої роботи, на якій принцеса Чорні Очі виглядала навіть краще, ніж Дашвонтові вдавалося це зробити раніше: вона йшла назустріч судженому. Загадку було розгадано, певна річ, Бірбалом. За тиждень і день після зникнення Дашвонта наймудріший з придворних Акбара, який уважно оглядав залишену картину із забутою принцесою, сподіваючись знайти ключ до розгадки, зауважив дивну технічну деталь, якої доти ніхто не помічав. Здавалося, що картина не обмежувалася рамкою, в яку помістив її Дашвонт, але, принаймні в нижньому лівому куті, вона виходила за межі багато прикрашеної дводюймової рами. Картину повернули у студію, сам імператор супроводжував її разом з Бірбалом та Абул Фазлом, а тоді під наглядом двох перських майстрів замальований край було обережно відділено від головної частини картини. Коли відкрили приховану частину, то глядачі аж ахнули від подиву, оскільки там, присівши, як мала жабка, з великим паперовим сувоєм під рукою, був Дашвонт — великий маляр, майстер графіті, син носія паланкіна, а також крадій Кара-Кьоз-Нами, Дашвонт, випущений у світ забутої принцеси, у світ, у який він вірив і який він створив, у світ, який потім перетворив його на свій лад. Він вчинив неможливе, цілком протилежне тому, чого досяг імператор, коли вигадував свою уявну королеву. Замість того аби оживити вигадану жінку, Дашвонт перетворив себе на уявну істоту, покликаний (так само як імператор) непереборною силою кохання. Якщо межу між світами можна перейти в один бік, думав Акбар, то її також можна перейти і в протилежний бік. Мрійник може стати своєю мрією.

— Поставте раму назад, — наказав Акбар, — нехай бідний хлопець відпочине.

Після виконання Акбарового наказу історія з Дашвонтом спочила там, де вона і повинна спочити — на узбіччі історії. А в центрі композиції знову постали головна героїня та її новий коханий — забута принцеса пані Чорні Очі, або ж Кара Кьоз, або ж Анжеліка, і Шах Персії, що стояли обличчями одне навпроти одного.

{ІІ}

10. ТАМ, ДЕ ВПАДЕ НА ЗЕМЛЮ СІМ’Я ПОВІШЕНОГО ЧОЛОВІКА

«Там, де впаде на землю сім’я повішеного чоловіка, — читав уголос іль Макія, — буде знайдено мандрагору».

Коли Ніно Арґалія і його найщиріший друг Ніколо, або ж «іль Макія», були малими хлопцями і збиралися разом у Сант-Андреа в передмісті Перкуссина, що у Флоренції, то мріяли про окультну силу над жінками. Адже в їхньому лісі мусив же колись повіситися чоловік, вирішили вони, і місяцями блукали, шукаючи мандрагору на землях Ніколової родини — у дубовому лісі Каффаджіо та у vallata гаї поблизу Санта-Марія-дель— Імпрунета, а також у лісі навколо замку Біббіоне, що був трохи віддалік.