Софія Юріївна Андрухович - Амадока

й сказав) Петров: «Двоє випадкових перехожих, чиї шляхи на мить перетнулись на перехресті багатомільйонного міста сльотавої і слизької ночі, не могли бути більш віддаленими одне від одного, ніж двійко цих найближчих у світі людей».

Поїхати до Москви здалося йому раціональним рішенням. Він думав, на відстані рани загояться швидше. Він думав, знайде там гідну роботу. Він думав, зможе зануритись у переклади. Думав, що писатиме там літературознавчі праці. Думав, там люди не такі нікчемні, як ці «хохли, що базікають без стриму», про яких він писав у листах із огидою, з ненавистю. «Якби не спогади про осяяні нашим хлопчиком дні, я, здається, нічого не мав би проти, щоб ніколи більше не побачити Києва».

Цим переїздом він вибиває собі з-під ніг останню хитку опору, розриває одну з останніх ниток, які пов’язують із притомністю, — і зависає в ірреальності. Весь період перебування Зерова в Москві — це перебування тіні серед тіней, у місті тіней, де всі заняття, думки, розмови, час, проведений у редакціях і закладах в пошуках роботи, намагання про щось домовитися, вилаштувати життя — лише тінистий відгомін тіні, що тане на очах, розпадаючись на пластівці туману, про який невідомо, чи він був насправді, чи це лише галюцинація, уривок міражу, мандрівні вогники, Ignis Fatuus.

У листах до знайомих він просить їх розповідати про Київ (якого ніколи більше не хоче бачити), про людей, яких він знає, про вулиці — будь-що. Це єдиний спосіб зберегти вчорашню подобу, втриматися.

«Я нервую і мучусь, а останні два дні (вчора і сьогодні) божеволію. Три місяці з дня смерти і поховання Тусика — і, здається, біль втрати ніколи ще не був настільки безвихідним, як зараз, на віддалі від місць, дорогих щасливими спогадами, на віддалі від людей, з якими пов’язаний інтимно і сердечно, врешті, на віддалі від місць, де спогади про дорогого живуть у речах і людях. Зробіть, рідна, що можете, для полегшення цієї нестерпности. Підтримайте людину, яка руйнується нервово. Мій лист, як бачу сам, сповнений відчаю. Але я більше не соромлюсь ні сліз, ні відчаю. Очевидно, помилкою було їхати до Москви, не врівноважившись душевно».

Він майже нічого не їсть — не має апетиту і не вистачає грошей на їжу. Ніяк не може знайти постійного притулку, змінює тимчасові адреси.

Нарешті він затримується на чиїйсь дачі під Москвою, де доволі стерпно і навіть приємно: садок, малинник, ялинки, дерев’яні будиночки, водокачка. Але певности до ситуації це все ж не додає. Він розмірковує над тим, чи не поїхати йому ще далі на Схід — скажімо, в Казань. Він сумнівається, що Софія погодиться «відриватись так далеко від рідної могили». Він усе ще сподівається, що вони з Софією будуть разом.

Через 14 років Петров, ніби луна, повторюватиме цей досвід Зерова у Москві. За інших обставин, в іншій ролі, на інших умовах. Та все ж його перебування в Москві химерним чином нагадуватиме відлуння кількох московських місяців Зерова. Так, ніби це спокута. Чи необхідна умова. Так, ніби для того, щоб отримати нарешті дозвіл на перебування разом із Софією, він мусив пережити дещо з того, що переживав її загиблий чоловік.

Чотири місяці Зерова, які для Петрова розтягнулися на сім років. Концентрація отрути — менша, витримати її — простіше. До того ж наприкінці процедури на нього очікував дозвіл на повернення, а не арешт, допити, заслання і розстріл.

Зерова заарештували у квітні 1935 року і перевезли до Києва для слідства.

Слідство крутилося здебільшого навколо одних відвідин Зеровим Рильського, про які розповів інший заарештований — такий собі поет Жигалко. Слідчі видобули від нього розлогі свідчення про терористичну організацію, ідеологічним натхненником якої був Зеров і до якої належали й інші письменники, включно з Рильським, що начебто виховав у Жигалкові «справжнього українського націоналіста».

Всі допити крутилися навколо зустрічі Зерова з Рильським з приводу збірника перекладів поезії Валерія Брюсова. У той сам час до Рильського зазирнув і Жигалко. Чоловіки розмовляли про поезію, читали вірші, і Рильський час від часу зупинявся, щоб звернути увагу Жигалка на те чи інше місце, епітет, метафору, прийом, пояснити рішення поета, підкреслити експеримент, виділити алюзію.

Жигалко стверджував, що певної миті Зеров прочитав уголос вірш Куліша «Кобзо моя, непорочна утіхо», який закінчується словами: «Та посідаймо по голих лавках, // Та посумуймо по мертвих братах». Після цього Зеров начебто тяжко зітхнув і, помітно посмутнівши, запропонував пом’янути загиблих братів-націоналістів, зокрема розстріляного більшовиками письменника Григорія Косинку.

З кожним допитом Жигалка зустріч у Рильського дедалі більше перетворювалася на протестне зібрання терористів, присвячене трауру за своїми бойовими соратниками.

Під час першого допиту Зеров перебував у шоковому стані. У нього знизився кров’яний тиск, пульс став «м’яким» і «ниткоподібним». Він тяжко дихав, ніби, сидячи за столом, навпроти слідчого, водночас тягнув на собі непідйомний вантаж. При цьому якоїсь миті допитуваний відчув, що не може поворухнути й пальцем, не здатен кивнути чи навіть кліпнути. Слідчий ставив запитання — він не розумів їх. Зрозумівши на мить — одразу ж забував знову. Чіплявся за уривки думок, які виникали в голові, намагався повідомити їх — але не міг вимовити й слова. Язик не слухався. Лежав у пересохлому роті, нерухомий, в’язкий, як шмат вареного м’яса чи якесь чужорідне тіло. Його обличчя стало блідим, з блакитним відливом. Час від часу він мало не непритомнів. Кілька разів почув раптом сміх хлопчика за спиною, потім під столом нявкнуло кошеня. Але він не міг ні озирнутись, ні опустити голову. «Воно роздирає мені вену», — спробував він повідомити слідчому. Кошеня чіплялось зубами і пазурами за холошу штанів, бавлячись. «Ви визнаєте себе винним?» — запитав слідчий. Арештований кивнув. «Поставте свій підпис».

Прийшовши до тями, Зеров вжахнувся. Йому довелось довго вимагати можливости написати заяву і спростувати все, з чим він погодився в стані афекту на першому допиті.

Пункт за пунктом він роз’яснював всі моменти: те, що Жигалка бачив раз чи двічі в житті, що до Рильського зайшов у видавничих справах. Перелічив вірші, які були зацитовані. «Жодних розмов про Косинку ні в плані „загальнолюдського співчуття“, ні просто констатування не було. Зробив короткий літературознавчий аналіз вірша „Кобза“, що, як і інші цитовані тоді тексти, не є ні прославлянням політичних борців минулого, ні, тим більше, солідаризування з ними. Тема цього вірша — потуга і міць слова. Вірш написано в перші роковини смерти Шевченка і невдовзі після цього й опубліковано (1862 р.) — звідси й образ кобзи, який символізує для автора народну творчість і творчість Шевченка. В процитованих у свідченнях словах немає жодного слова ні про загиблих братів, ні про