Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

Але, можливо, за

наступні дні ти почуєш багато маячні. Дещо з цього може бути

про мене. Просто знай, що я люблю вас усіх і люблю Марс. Усе, що я робила, — було, щоб захистити тебе і мій дім. Може, я трохи збилася на манівці, тому що все стало складно і тепер

непросто з’ясувати. Але вважаю, що вже бачу чіткий шлях, і йтиму по ньому. Люблю тебе і маму. Передай хлопцям, що

вони придурки... — перш ніж вимкнути запис, вона простягнула

руку і торкнулася екрана. — Бувай, тату!

Вона натиснула «надіслати», але щось іще здавалося

незавершеним. Якщо не рахувати її родину, всі, хто намагалися

їй допомогти в останні три місяці, сиділи на цьому ж кораблі.

Тож дивно.

Тільки, звісно, нічого дивного. Не всі були на цьому кораблі.

Боббі з пам’яті ввела інший номер і сказала:

— Привіт, капітане Мартенсе. Це я. Тепер, здається, я розумію, що ви мені хотіли показати. Тоді я не була до цього готова, але

ваші слова залишилися в голові. Тож ви не змарнували свій час.

До мене дійшло. Я розумію, що це не моя провина. Знаю, що

просто опинилася не в той час і не в тому місці. Тепер

я повертаюся на початок саме тому, що це розумію. Не злюся, не

ображаюся, не звинувачую себе. Просто це мій обов’язок —

завершити бій.

Якийсь тягар упав з її плечей, щойно вона натиснула кнопку

«надіслати». Усі вузли тепер акуратно зав’язані, й вона може

летіти на Іо, ні про що не шкодуючи, аби зробити те, що мусить.

Протяжно видихнула й зісковзнула у кріслі-колисці ледь не до

лежачого положення. Раптом усі її сили вичерпалися.

Здавалося, вона готова проспати увесь тиждень. Цікаво: чи

розлютить когось, якщо вона просто впаде в рубці замість того, щоби повертатися назад на ліфті?

* * *

Боббі не помітила, як заснула, аж ось вона розпростерлася

у кріслі-колисці перед станцією зв’язку, а біля її голови

зібралася невелика калюжа слини. На щастя, халат не надто

зсунувся — тож вона хоча б не світила голим задом перед усіма, хто проходив повз.

— Гармато? — покликав Голден таким тоном, ніби робить це не

вперше.

Капітан зі стурбованим виразом на обличчі стояв над нею.

— Вибач, вибач, — сказала вона, підводячись та щільніше

підтягуючи халат спереду. — Вчора треба було відправити деякі

повідомлення. Мабуть, втомилася більше, ніж думала.

— Ага. Не проблема. Спи, де захочеш.

— Добре, — сказала Боббі, відступаючи до трапа. — На цьому, думаю, я спущуся, піду в душ і спробую знову стати людиною.

Голден кивнув їй услід, дивно посміхаючись.

— Звісно. Приходь до майстерні, коли вдягнешся.

— Слухаюся, — кивнула вона і поспішила вниз трапом.

Після нездорово тривалого душу та переодягання в чисту

червоно-сіру робочу форму одягу Боббі захопила на камбузі

чашку кави і спустилася в майстерню. Голден уже був там. На

одному з верстаків лежав ящик завбільшки як футляр для

гітари, а в нього під ногами — більший квадратний ящик. Коли

Боббі увійшла, Голден поплескав по ящику на столі.

— Це тобі. Коли ти піднялася на борт, я помітив, що тобі бракує

свого.

Боббі якусь мить вагалася, потім підійшла до ящика

й

відкинула

кришку.

Всередині

був

двоміліметровий

триствольний кулемет Ґатлінґа з електричним спусковим

механізмом — такі в піхоті позначають як Блискавка моделі V.

Новий, блискучий та ще й підходящий до її костюма.

— Він дивовижний, — сказала Боббі, віднайшовши подих. —

Але без набоїв це просто незграбна ключка.

Голден підштовхнув ногою ящик на підлозі.

— П’ять тисяч двоміліметрових безгільзових набоїв. Із

запалювальним наконечником.

— Запалювальним?

— Ти забуваєш, я теж бачив це чудовисько зблизька. Від

бронебійних жодної користі. Навпаки, від них менші

пошкодження м’яких тканин. Але в лабораторії у них запхнули

запалювальні бомби, тож я подумав, що вони не вогнетривкі.

Боббі вийняла з ящика важку зброю і поклала на підлогу поруч

із недавно зібраним костюмом.

— О, трясця, так.

Розділ сорок сьомий. Голден

Голден сидів на командній палубі за пультом керування боєм

і