Вилки Коллінз - Жінка у білому

Біля входу гомоніла, хвилювалася велика юрба. Очевидно, там, усередині було щось таке, що збуджувало цікавість гулящої юрби, завжди жадібної до страшних видовищ.

Я проминув би те збіговисько й пішов би далі, до собору, коли б моєї уваги не привернула розмова двох чоловіків і жінки, які стояли найближче до мене. Вони-бо щойно вийшли з того приміщення й розповідали цікавим про небіжчика — чоловіка величезного зросту, із дивним знаком на лівій руці.

Почувши ці слова, я зараз же й став за тими, що йшли в морг. Коли через прочинені двері в готелі я почув Песчин голос, а потім побачив обличчя незнайомця, що пройшов повз мене до східців, у голові в мене промайнуло невиразне передчуття: щось сталось? А це вже сама істина відкрилась мені у випадкових словах, що влетіли мені у вуха. Інша помста, не моя, ішла назирці за цим приреченим чоловіком від Оперного театру до дверей його лондонського дому, а звідтіля — до його паризької криївки. Інша помста, не моя, прикликала його до відповіді й скарала на смерть. Тієї миті, коли в театрі я показав на нього Песці в присутності незнайомця, що його розшукував, — тієї миті вирішилась його доля. Мені згадалась моя душевна боротьба, яку я вів із самим собою, коли граф і я стояли віч-на-віч у його домі. Згадалось, як я дозволив йому вислизнути від мене, і я здригнувся від того спогаду.

Повільно, дрібненькими кроками просувався я вперед разом із натовпом, усе ближче й ближче до великої скляної перегородки, що відділяє в моргу мертвих від живих, — ближче й ближче, аж поки опинився в другій шерензі глядачів і зміг через плечі передніх зазирнути туди.

Він лежав — нікому не потрібний, нікому не відомий, виставлений напоказ нешанобливо-цікавому натовпу роззяв. Такий був страшний кінець того довгого життя, що зневажило вділені йому таланти й проминуло в безсердечних злочинствах! Застигле в суворій тиші вічного покою, обличчя його — масивне, широке, владне — виглядало таким величавим, що щебетливі французки довкола мене сплескували руками й вигукували дзвінким хором: «Ах, що за вродливий чоловік!» Убитий він був кинджалом просто в серце. На його тілі не було виявлено більш ніяких слідів насильства, окрім рубця на лівій руці. На тому самому місці, де я бачив випечене тавро на Песчиній лівій руці, у нього були два глибокі порізи у вигляді літери Т, які цілком сховали знак Братства. Його одежа, що висіла над ним угорі, свідчила, що він усвідомлював небезпеку, яка йому загрожувала, — він був у вбранні простого французького робітника. Хвилину, не довше, змушував я себе дивитися на нього крізь скло. Більш ніяких прикмет я не можу описати, бо нічого більше й не бачив...

Згодом, від Пески та з інших джерел, я довідався про деякі подробиці його смерті й наведу їх тут, перш ніж облишити цю тему.

Тіло його витягли з Сени, в тому самому одязі, про який я сказав. При ньому не було нічого, що могло б допомогти визначити його ім'я, суспільне становище чи місце проживання. Рука, що уразила його, безслідно щезла; обставини, за яких його вбито, зосталися нерозгадані. Хай інші самі зроблять свої висновки про це таємниче вбивство, як я зробив свої. Можу тільки сказати, що чоловік із рубцем на щоці був членом Братства (він вступив до нього вже після того як Песка виїхав з Італії), а два порізи у вигляді букви Т означали італійське слово «traditore», тобто «зрадник». Закон Братства покарав зрадника. Оце й усе, що я знаю про загадкову смерть графа Фоско.

Через день після мого від'їзду тіло впізнала графова дружина, яку хтось повідомив про його смерть анонімним листом. Мадам Фоско поховала чоловіка на кладовищі Пер-Лашез. Графиня досі щодня власноручно прикрашає вигадливу бронзову огорожу довкола його могили вінками із живих квітів. Вона живе в щонайсуворішій самоті у Версалі. Не так давно вона опублікувала біографію свого покійного чоловіка. Цей твір не розкриває справжнього його імені, ані висвітлює справжню історію його життя — він цілковито присвячений вихвалянню його родинних цнот, прославлянню його непересічних талантів і переліку нагород та почестей, якими його осипали. Про обставини його смерті вона згадує дуже коротко, а на останній сторінці підсумовує: «Все його життя було боротьбою за священні принципи Порядку й права аристократії — і він прийняв мученицьку смерть за цю справу».

 III

Відколи я повернувся з Парижа, минуло літо, осінь, і нічого не сталося такого, про що варто було б тут згадати. Ми жили так тихо, скромно і всамітнено, що мого постійного заробітку цілком вистачало на всі наші потреби.

Уже в новому році, в лютому, знайшлася наша перша дитина — син. Мої мати й сестра та ще місіс Везі були гостями на хрестинах нашого первістка, а місіс Клементс допомагала моїй дружині. Меріан стала хрещеною матір'ю нашого сина, а Песка й містер Гілмор (цей, так би мовити, «в письмовій формі») були його хрещеними батьками. Можу ще додати, що, коли містер Гілмор повернувся до нас через рік, він, на моє прохання, написав і свій власний звіт, поданий тут раніше, дарма що я одержав його найпізніше.

Мені лишається тільки розповісти про подію, що сталася, коли нашому маленькому Волтерові виповнилося півроку.

На той час мене послали в Ірландію — зробити замальовки для нашої газети, де я тепер постійно працював. Я пробув у від'їзді близько двох тижнів, регулярно листуючись з дружиною та Меріан; лише в останні три дні не писав їм, бо не певен був, де опинюся завтра. Назад я їхав уночі, а коли вранці прибув додому, то здивувався вельми, що ніхто мене не зустрів. За день до мого приїзду Лора й Меріан разом із дитиною десь поїхали.

Записка моєї дружини, яку дала мені служниця, тільки побільшила моє здивування. Лора повідомляла, що вони поїхали в Ліммерідж. Меріан заборонила їй хоч що-небудь пояснювати в листі — мене просили незагайно їхати слідом за ними; я все, мовляв, зрозумію, коли прибуду в Камберленд, а тим часом я анітрохи не повинен тривожитись. Оце була і вся записка.

Я ще міг устигнути на ранковий поїзд. Того самого дня після обіду я приїхав у Ліммерідж.

Моя дружина й Меріан були обидві нагорі. Вони розташувалися (від чого я здивувався ще дужче) в тій самій кімнаті, де була моя студія, коли я оправляв гравюри для містера Ферлі. На тому самому стільці, на якому я, бувало,