Вилки Коллінз - Жінка у білому

своїй цидулі він посилав нам свої «найкращі вітання» й цікавився, «чи бажаємо ми зупинитися в його домі». На відповідь йому я написав, що та мета, заради якої ми тільки й переступили поріг його дому, вже досягнута, що я «не бажаю зупинятися ні в чиєму домі, крім свого власного», і що містер Ферлі може нітрохи не боятися побачити нас чи почути про нас знову. Ми пішли ночувати на ферму до наших друзів, а наступного ранку мешканці всього села і всі околишні фермери проводжали нас до самої станції. З їхніми найщирішими, найсердечнішими побажаннями ми й поїхали назад, у Лондон.

Зелені пагорби Камберленду танули вдалині, а я згадував, од самого початку, наше печальне минуле й ту довгу, тяжку боротьбу, що вже була позаду. Дивно було озиратися назад і розуміти, що матеріальна нужда, позбавивши нас надії на будь-чию сторонню допомогу, хай і непрямо, але посприяла нашому успіху, бо змусила мене діяти самостійно. Були б ми досить багаті, щоб звернутися по допомогу до закону, — до чого все це призвело б? За словами містера Кірла, ми навряд, ще й дуже навряд чи виграли б судовий процес, а швидше всього — програли б, що й підтвердили події. Закон нізащо не надав би мені змоги побачитися з місіс Катерік. Закон нізащо не зміг би примусити Песку стати караючим мечем, щоб вирвати у графа його сповідь.

II

 До ланцюга подій, тут описуваних, мені лишається додати ще тільки дві ланки, щоб завершити цю повість.

Наше щасливе, нове для нас почуття звільнення від довгого й тяжкого гніту минулого ще не встигло стати звичкою, коли по мене послав той самий приятель, що якось-то дав мені перше замовлення в гравюрі на дереві. Я дістав од нього нове підтвердження його піклування про мій добробут. Його посилали в Париж для ознайомлення з новим, відкритим у Франції способом гравірування, бажаючи з'ясувати, чи вигідний він у порівнянні із старим методом. Але приятель мій був зайнятий і не мав часу виконати це доручення. Він дуже люб'язно запропонував своїм роботодавцям послати замість нього мене. Не вагаючись, я вдячно зараз же погодився, адже, коли б я добре впорався (чом би й ні?) з цим ділом, я міг дістати постійну роботу в ілюстрованій газеті, де поки що я мав тільки випадкові підробітки.

Мені дали необхідні вказівки, й наступного ж дня я почав збиратися в дорогу. Знов залишаючи Лору (але за яких змінених обставин!) під опіку її сестри, я задумався про майбутнє нашої Меріан. Думки про це часто тривожили мою дружину й мене. Чи мали ми право так егоїстично приймати всю любов, усю відданість цієї великодушної жінки? Хіба не в тому полягав тепер наш обов'язок, щоб забути про себе й подумати тільки про неї? Так ми б найкраще виказали їй свою вдячність... Я спробував висловити все це Меріан, коли перед моїм від'їздом ми з нею на хвилинку зосталися наодинці. Я встиг лише сказати перші слова, як вона взяла мою руку и не дала мені договорити.

— Після всього, що ми втрьох вистраждали разом, — сказала вона, — у нас не може бути ніякої іншої розлуки, крім найостаннішої. Моє серце й моє щастя, Волтере, з Лорою і з вами. Почекаймо трохи, поки при домашньому вогнищі залунають дитячі голоси. Я вчитиму дітей розмовляти, і першим уроком, що його вони перекажуть своїм батькам, буде: «Ми не можемо обійтися без нашої тітоньки Меріан!»

До Парижа я поїхав не сам-один. Останньої хвилини Песка надумався супроводити мене. Після того пам'ятного вечора в опері до нього ніяк не верталася звична його бадьорість. Тож він вирішив спробувати — може, тижневий відпочинок у Парижі звеселить його?

На четвертий день після нашого прибуття до французької столиці я закінчив усі свої справи й написав необхідний звіт. П'ятий день я вирішив побути в Песчиному товаристві — поблукати з ним по місту, подивитись на славетні пам'ятки Парижа.

Готель, де ми зупинились, був переповнений, і нас не змогли поселити на одному поверсі. Моя кімната була на другому поверсі, а Песчина — наді мною, на третьому. Вранці п'ятого дня я пішов нагору дізнатись, чи вже готовий професор. Я ще не ступив на останній східець, коли побачив, як його двері прочинилися зсередини — їх притримувала тонка нервова рука (не рука мого друга). Водночас я почув Песчин голос — він говорив схвильовано, але тихо, своєю рідною мовою:

—...я пам'ятаю ім'я, але я не впізнав цього чоловіка. Ви самі бачили в театрі — він так змінився, що я не міг його впізнати. Я відішлю ваш рапорт — більше я нічого не можу зробити.

— Більш нічого й не вимагається, — відповів другий голос.

Двері відчинилися ширше, і з Песчиної кімнати вийшов русявий незнайомець із рубцем на щоці — той самий, що тиждень тому їхав слідом за графовим кебом. Він мені вклонився, коли я ступив крок убік, щоб його пропустити. Обличчя його було мертвотно-бліде, й він міцно тримався за перила, йдучи вниз східцями.

Я відчинив двері й увійшов до Песчиної кімнати. Він лежав, скулившись якось химерно, в куточку дивана. Коли я підійшов до нього, він неначе аж сахнувся від мене.

— Я потурбував вас? — спитав я. — Я не знав, що у вас сидить ваш приятель, поки не побачив, як він вийшов од вас...

— Ніякий він мені не приятель! — нетерпляче урвав мене Песка. — Сьогодні я його бачив уперше і востаннє.

— Боюсь, він вам приніс лихі вісті?

— Жахливі, Волтере! Вертаймося в Лондон — я не хочу лишатися тут, я шкодую, що взагалі приїхав. Як тяжко гнітять мене нещастя моєї юності! — сказав він, одвертаючись до стіни. — Вони й досі невідступно зі мною. Я намагаюсь про них забути, та вони не забувають мене!..

— Ми можемо виїхати лише післяобід, — відповів я. — А тим часом чи не прогулялися б ви зі мною?

— Ні, друже мій, я почекаю вас тут. Але їдьмо сьогодні ж, прошу вас! Вернімося в Лондон!

Запевнивши його, що він сьогодні ж поїде з Парижа, я пішов собі. Напередодні ввечері ми умовились, що зійдемо на вежу собору Паризької богоматері, взявши за гіда шляхетний роман Віктора Гюго. З усіх славетних пам'яток Парижа я найдужче хотів побачити Нотр-Дам і сам-один подався туди.

Я йшов до собору понад рікою. Дорогою мені довелося проходити повз морг — лиховісний паризький Дім мертвих.